Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

Проти таких комбінацій і виступив ББСУ. У результаті компромісу він прагнув домагатися підтримки українців та євреїв.

      Методи ББСУ й державної адміністрації під час виборів самоврядування розкритикували Д. Левицький від УНДО й польські політичні партнери – Стронництво Людове, Польська соціалістична партія, Народна робітнича партія.[223] Дослідник цієї проблеми А. Лучак оприлюднив відомості, що УНДО здобуло на виборах до громадських рад найбільшу кількість українських мандатів у Львівському воєводстві (7849), Станіславівському (49 945), Тернопільському (6726).[224] У львівській газеті «Нові часи» зазначено, що прихильні до держави та уряду українці загалом здобули 7709 мандатів.[225] Вибори до громадських рад продемонстрували бажання українського села до конструктивної праці на місцевому рівні, без шовіністичних гасел та різних потрясінь. Редакція проурядових «Нових часів» писала: «Еволюція ставлення українського населення до держави від абсолютної негації до [афірмації] лояльності відбувається швидше і радикальніше, ніж в УНДП».[226] Ця еволюція відбувалася без виразного дозволу політичних чинників, змушувала легальний український етаблісшмент до швидкого самовизначення. Хоча керівництво УНДО висловлювалося за автономічну програму, то політична тактика була неясна, яка «блукала між негацією, автономізмом та безпосереднім порозумінням з урядом».[227]

      Проти проекту Конституції 1935 року

      У другій половині грудня 1934 р. у Сенаті під час обговорення проекту нової Конституції Український клуб знову зробив заяву: «Український сенатський клуб виголосив внесок з метою добитись конституційної постанови, яка б визнавала для території з більшістю українського населення територіальну автономію з крайовим сеймом, урядом, адміністрацією, судівництвом, шкільництвом, фінансовою системою і територіальними збройними силами. Кордони і лад цієї адміністративної одиниці мають бути встановлені окремим законом, який був би інтегральною частиною Конституції Польської держави».[228]

      На засіданні Сейму 5 лютого 1935 р. українське питання знову порушив Д. Левицький. Згадуючи сенатський законопроект про територіальну автономію, він наголосив: «Розуміємо, що в даній ситуації цієї мети не осягнемо і за це право будемо тяжко боротися».[229] Далі зазначено, що «тільки нормалізація вносить заспокоєння слушних вимог українського народу, створення в межах Польської держави П’ємонту для українських визвольних намірів принесе Польській державі велику користь».[230] Голова УНДО і УПР свою промову закінчив такими словами: «Не хочемо національної боротьби, хочемо працювати конструктивно […]. Вважаємо, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці у ставленні до українського народу. Від вас, як реальних можновладців у державі, залежить унормування наших відносин. Або панове задовільнять слушні вимоги українського народу і підемо шляхом взаєморозуміння

223

Лучак А. Названа праця. – S. 309.

224

Там само.

225

Nowe Czase. – 1934. – 21 груд.

226

Там само.

227

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 12.

228

Діло. – 1934. – 16 груд.; Biuletyn Polsko-Ukrainski. – 1934. – 22–31.XI. – № 51–52.

229

Sprawozdanie stenograficzne ze 128 posidzenia Sejmu z 5.ІІ.1935. – S. 9.

230

Там само.