Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд

четвер після обіду Глорія та Ентоні зустрілися на чаюванні в ресторані готелю «Плаза». На ній був сірий, облямований хутром костюм, – «бо під сіре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидів на її голівці, дозволяючи білявим кучерям звиватись у всій красі. У яскравому світлі її обличчя видалось Ентоні значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вісімнадцять. Її постать у тісній спідниці, відомій у тому сезоні, як «спідниця-футляр», виглядала гнучкою і стрункою, руки в неї були і не «артистичні», і не опецькуваті, просто маленькі, саме такі, як належить дитині.

      Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав перші акорди «макшиші» – музики, повної потріскування кастаньєт і легко-млявих скрипкових гармоній, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторані, що його заполонили студенти коледжів у передчутті прийдешніх канікул. Глорія ретельно оглянула кілька столиків та ескортувала Ентоні обхідним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Підійшовши до столика, вона знову завагалася. Сісти їй зліва чи справа? Її прекрасні очі й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибір, і знову Ентоні подумав, якими невимушеними були всі її жести; все в житті вона сприймала так, ніби мала постійно робити вибір, розкладати по полицях, ніби вибираючи один подарунок із безлічі на прилавку.

      Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:

      – Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!

      – Так, – безпорадно погоджувався він.

      – Ви її не бачили.

      – Я краще дивився би на вас.

      – Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.

      – Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!

      – О, привіт.

      – Хто це? – запитав він.

      – Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.

      Ентоні схвально усміхнувся.

      – Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.

      Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.

      – Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.

      – Так, просто кумедно.

      – Хочете потанцювати?

      – А ви?

      – Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.

      – І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?

      – Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.

      – Можна собі уявити вашу автобіографію класика.

      – Дік каже, що немає про що писати.

      – Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?

      – Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.

      – Це він зі своєї книжки цитує.

      – Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.

      Ентоні знову засміявся.

      – Хочете