Пекло на землі. Віталій Юрченко

десятків пострілів.

      Ми попадали: між нами три ранених та один неживий. Приголомшені несподіваним, лежали ми в закам’янілім жаху.

      Відділ зробив перестановку людей і залунала рішуча команда: «по адному поднімайсь і виході – в протівном случає рублю на месте». Чотирох «конвоїрів» з револьверами стали на воротах огорожі, чотири випихали кожного з огорожі, а решта стояла стіною через весь двір до камери.

      За годину ми були в камері, крім шістьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоїра»; їх виділили від нас до канцелярії, після того ми їх вже не бачили.

      V НА СОЛОВКИ

      Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рідний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурів, не бачити знущань, хижацьких очей чекістських – приглушувала майбутнє незнаного етапу.

      Він був загадкою для нас, бо ніхто не знав, куди підемо, що там жде арештанта.

      Багато поголосок ходило про місця етапу. Росія величезна, «підходящих» для арештанта місцевостей і не счислити, отже, кожний малював собі майбутнє місце й долю по-ріжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великі заводи (Дніпрельстан, Донбас); пізніш, як з канцелярії донесли, що готують списки – хто за контрреволюцію, а хто за щось інше, – курсували чутки про Туркестан, Сибір; лише дехто вгадував майбутню резиденцію арештантів – Соловки.

      Це слово й сама місцевість до осени 1929 року в масі на Україні була мало відома. Та за кріваву цю осінь слово «Соловки» знала й мала дитина.

      Одначе й Соловки не вселяли страху, бо ніхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрі. Тому всякий, чиє «дело» було за «Харковом», чекав етапу і благав Бога, щоб він був якнайскоріше.

      Нарешті ми їх дочекались. Чи спричинили їх директиви з центру, чи прискорила їх неймовірна тіснота в Допрі, чи те й друге разом, – але було видно, що якась сила їх переводила інтензивно: одного четверга вивезли від нас 60 «контрреволюціонерів», другого 80. Чекали третьої черги.

      Оголошувано про етап 2 – 3 годині до виходу. За такий час в’язень не міг навіть прощального листа написати, не тільки щось сім’ї заповісти.

      Було звичайним явищем, що приїжджають до арештанта рідні, привозять теплу одежу, все, потрібне в далеку дорогу, а з нього вже й духу не стало. Добивається жінка, де чоловіка діли, але відповідь дістане так певну, що заплакана, розбита вертає додому і вважає чоловіка за пропащого, аж доки не одержить вістки з Соловок, а на це треба чекати та оплакувати 3 – 5 місяців; не одна й панахиду справить по помершому.

      З напруженням чекали ми четверга. Та враз якась лиха причина нагло порушила наші сподіванки.

      У понеділок 4 січня, о третій годині ранку, застукали гучно в двері. Ми посхоплювались вражені. Хрипливим голосом наглядач заявив:

      – Слушай, 2-я рабочая! – і став вичитувати прізвища.

      Шостим назвав моє. Обдало холодною дрожжю хвилювання. Нащурилась і закаменіла в нестямі вся камера. Це збільшувало острах. Чого так вдосвіта? Чи не на…

      – «Название