Пекло на землі. Віталій Юрченко

лише не те, чого хотіла «чесна» президія суду, а щось інакше…

      Найчастіше присуд під диктат слідчого друкується на машинці в ГПУ, прикладається фотокартка, і діло йде до Харкова, в «особоє совєщаніє прі ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку організували восени 1929 року, коли «Особоє совєщаніє», завалене зливою справ, не встигало «судити».

      З Харкова діло йде до Москви.

      Як судять у Харкові, скільки справа маринується в Москві – Господь його святий знає, – це тайна велика, знаємо лише, що цілий місяць ніхто ні в чому не розписується, а то враз чоловік 50 – 80 сповіщають, що їх «дєло» за Харковом.

      Бували такі в’язні, що про Харків їм не згадували. Це неприємна ознака; тут пахне мандрівкою «чорним вороном» до славнозвісного ГПУ, а «візиту» особисту, туди роблять арештовані неспроста: 80 % заведених туди світу більше не побачать.

      Дві речі в Допрі залишились в пам’яті на віки: «чорний ворон» та камера смертників. Ці два чинники – певне, єдині й виключні досягнення пролетарської диктатури та безумовно оригінальний витвір ГПУ.

      Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливість увесь Допр. Одні – менші «злочинці» з цікавістю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди їде, кого, кількох візьме. Другі – більші «контрреволюціонери» тупіли з тремтіння й жаху – «не я лі, Господи».

      І направду, трагічні щоденні явища. Десь під вечір з собачим гуком підлітає «ворон». Бряжчать ключі, відмикаються важкі двері і…

      – Марченко! Собірайся.

      Напівживий Марченко, що так сподівався виправдатись на допиті, бо його «обіцяли» викликати, німів остаточно.

      Хтось за нього натякливо запитував:

      – З речами?

      – Нєт, нє надо. А впрочем бері.

      Загіпнотизована камера від дверей пересувається до вікна. Найменші ближче, найвищі далі, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, і щоб усім було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рідко і взагалі скільки відправлять «на лоно Авраамове».

      З тим самим гуком пролітає «ворон», але побачити рідко коли вдається, бо лиш одно віконце ззаду, де сидить «конвоїр».

      Аж другого дня весь корпус таємничо-похоронним тоном передає з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстріл).

      Куди їх беруть, що з ними роблять, де дівають – таємниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспіративних товарисько-щирих визнань знайомих через інших «знайомих» (агентів ГПУ) розказує:

      В одному з будинків ГПУ є камінний льох, де відбувається остання розправа над контрреволюцією. Є також стала посада ката, що виконує присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свій «апарат» і, за завданням чекістів-операторів – слідчих, відбирає передсмертну сповідь у смертника та не лише за свої «прегрешенія», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрі чи може «помилково» гуляє на волі.

      Які методи сповіди чекістського ката в такому місці та ще в таку хвилину, це може уявити тільки буйна фантазія, озброєна всебічним знанням жахливої чрезвичайської дійсности.

      Не всякий, правда, «вороном»