Гроші. Ч 1. Сизий світанок. Нестор Коваль

серпневого вечора, постійна згадка про два мільйярди.

      – І що нам з цього? – запитав хтось примирливо. – Ти хабар нам пропонуєш? – Дивно, але ніхто не розсміявся.

      – У тому то й справа, що нічого. Я – юрист, і розкопала цю оборудку, дістала її з-під ковдри Хазяїна! І тепер я тут, щоб привернути увагу до цього злочину. І до всіх інших, бо це тільки один випадок! Один! А скільки їх взагалі?! Тому я тут, ясно?! А не для того, щоб побігати по лісу, і щоб ви за мною поганялися! І здаватися я не збираюся: тільки хто зайде у воду – втоплюся! Так і знайте! Про мене відомо журналістам, вони знають, що я тут, і коли зі мною щось станеться, то!..

      На обох берегах заходили, загомоніли пошепки – очевидно, до кожного з переслідувачів прийшов наказ, що робити далі, і зав’язалася суперечка. Саша почула вигуки:

      – Я наймався територію охороняти, а не за дівчатами по болотах пірнати!..

      – Кому потрібно, той хай лізе в воду!..

      – Я за таке відповідати не хочу!..

      – Потім по судах і телевізору затаскають!..

      За хвилину вона почула, як закриваються дверцята машин, заводяться двигуни. Охоронці просто взяли і поїхали. Зовсім! Якщо це, звісно, не якась пастка, щоб виманити її на берег. Саша сіла під дерево.

      – Гей! – раптом почула вона оклик і сплеск води. – Гей! Як тебе там?

      Саша підняла голову – обидва єгері продовжували стояти у воді. Весь цей час вони мовчки слухали і чекали, чим все закінчиться.

      – Саша. А ви чого тут? Чого не йдете? – запитала втомлено.

      – Ти ж сама не вийдеш. Ходімо на дорогу, виведемо.

      – Е, ні, хлопці! Думаєте так надурити мене? Не вийде. Давайте йдіть на берег, я – за вами.

      Замість дороги Саша знову обрала шлях по болотяних купинках. За кілька кілометрів сили остаточно покинули тіло, і вона нарешті зрозуміла, що тепер її, окрім цих двох втомлених чоловіків, які не кидають дівчину у лісі посеред ночі просто через свою відповідальність, ніхто вже не переслідує. Однак Саша з наполегливою впертістю ще довго ігнорувала поради єгерів, аж доки не наткнулася на чіткі відбитки лап на землі рисі – тварини небезпечної і, не виключено, саме в цей час ночі дуже голодної. Тож вирішила таки послухатися єгерів, які запросили на базі координати її машини. («Оце так заховала!» – подумала з відчаєм Саша і зробила висновки, що наступного разу треба ставити автомобіль значно далі від Заповідника і ховати краще.) За годину вона вже дякувала чоловікам за турботу і заводила двигун.

      – Ну, я поїхала? – запитала, ще й досі не вірячи, що біля машини її ніхто не очікував у засідці.

      – Добре. Їдь. І, бажано, більше не повертайся сюди. Ніколи!

      «Ну, це навряд! – подумала Саша. – Не на ту ви, хлопці, нарвалися». Проїхала кілька кілометрів, зупинилася. Дістала мобільний, набрала друга-чоловіка:

      – Алло, Ваню. Привіт.

      – Привіт. Ти де?

      – Ну, вже точно не на морі. Я тут наколобродила трохи, хі-хі…

      – Повертайся. Розкажеш.

      Друг-чоловік особливо не переймався за неї в таких ситуаціях, вірив у її щасливу