#ЯНеБоюсьСказати. Настя Мельниченко

хлопців-студентів і читали їм… анекдоти. Першій групі читали звичайні анекдоти, а другій – анекдоти, де жінок принижували і знущалися. Після цього студенти заповнили спеціальну анкету, яка дозволяла виміряти їхнє ставлення до насильства над жінками. Друга група, яка слухала анекдоти про насильство, показала значно вищу терпимість до насильства над жінками (тобто для них насильство стало більшою мірою допустиме, ніж для першої групи). А уявіть собі, що на таких анекдотах, де принижують жінок, виростає ціле покоління людей? Тож не дивно, що у нас насильство є «нормальною» практикою. І наше завдання – змінити це. Насильство має бути так само заборонене, як і побиття матері.

      Іноді ми робимо це самі

      Часто ми самі не розуміємо, що чинимо сексуальне насильство чи домагання.

      Колись я мандрувала з друзями по Карелії (це регіон Російської Федерації), і ми з подружкою завели розмову про «наш перший раз». Нам конче треба було почути історії від наших попутників-хлопців про те, як вони вперше займалися сексом, і ми буквально домагались від них розповіді про їхні «перші рази»! На щастя, хлопці чітко визначили свої кордони, сказавши, що ця тема їм неприємна і говорити про це вони не будуть. Тоді ми з подружкою почали розповідати про свої сексуальні пригоди, і це тривало пару годин. Уявляю, якими тортурами була ця поїздка для хлопців! По суті, ми чинили насильство: у замкнутому просторі (машина), з якого не було куди подітися (мандрівка), ми кілька годин говорили на неприємну для наших хлопців тему. Те, що це було насильство, я усвідомила лише зараз, пишучи цю книжку…