Мисливці за привидами (збірник). Андрій Кокотюха

руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.

      – Гайда з нами, дітвора. Ми про все домовимося, – сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

      Він взяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі – Дениса. Неподалік, біля бровки тротуару, стояла машина. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч з водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.

      – Привіт, Вовчику, – звернувся Максим до хлопця в каптурі.

      Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: поруч з ним дійсно сидів кращий спортсмен школи, його особистий супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.

      – Розгадали, значить… – просичав він.

      – Чисто випадково, – поквапився пояснити Максим. – Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене в твоїй повній непричетності до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець – єдиний, хто мав сто відсотків його отримати, бо ти, головний суддя, виступатимеш за нього.

      – То й що? – не зрозумів Завгородній.

      – Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих та восьмих класів. У мене вчора цілий день пішов на те, аби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Значить, ти в більшості випадків навмисне брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим більше вкраденим? Поки що відповіді я не маю, одначе така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.

      – Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, – зітхнув Завгородній.

      – Розумецькі дуже, – озвався дядя Костя і запустив мотор машини. – З нами поїдуть. Твоя проблема, Вова. Ти і вирішуй. Тільки швидко.

      Вони рушили в невідомість.

      19. Піратський скарб

      Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять. Рухалися ближче до околиці.

      Нарешті дядя Костя зупинився біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Вовка виштовхнув назовні копняком. Просто перед ними грав різнобарвними яскравими вогниками напис:

Піратський скарб. Лови фортуну!ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ

      Дядя Костя лишився стояти на місці. Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.

      Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. І зал наполовину заповнений. Більшість азартних гравців – з вигляду – ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів там кількох молодших, років по чотирнадцять-п’ятнадцять.

      – Подобається? – запитав Вовка, хижо посміхаючись. – Це, пацани, називається доросле життя. Яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.

      – Дорослим