Мисливці за привидами (збірник). Андрій Кокотюха

Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть, бо час іде… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому як синові багатого спонсора вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть всі свої гроші забрав. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, всі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.

      – Виходить, – понуро промовив Денис, – ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

      Максим сам погано спав, думав півночі, яку б, а головне – кому б іще приготувати наступну хитру пастку. Навіть певні ідеї намалювалися. І він навіть збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від побаченої картини.

      У шкільному дворі сидів просто на власному наплічнику під яблунею Вітя Горобець із паралельного класу, з сьомого «Б». Здивував він не тільки Максима, а й Дениса. Капітан їхньої шкільної футбольної збірної сьомих класів, довготелесий і завжди акуратний, як на спортсмена-початківця, Горобець тепер сидів, намочений дощиком, зовсім спалий з лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Виглядало, ніби Вітю хтось побив просто зранку. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим крайнім нападником, хтось міг так побити, аби довести до сліз.

      Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу – справжні сльози на щоках. Всі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертали уваги чи робили вигляд, що не звертали. Та Горобця це очевидно влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

      Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

      – Ти чого, Горобчику? Що таке? – схилився над ним Черненко.

      – А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!

      – Тю! – здивовано вигукнув Денис. – Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти той… вставав би… Не треба так уже… Розумію…

      – Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!

      – Ти тут до чого? – поцікавився Максим.

      – А ти, салабон, до чого тут? – визвірився Горобець. – Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

      – Рюмсати – теж не чоловіча справа, – спокійно проказав Максим. – Давай, що там у тебе вийшло з Золотим кубком.

      – Нічого не вийшло! – визвірився Горобець. – У тому-то й справа, що нічого!

      Він ображено почав говорити. І хлопці відразу згадали, де чули подібне зовсім недавно. Тільки Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе.

      Ну, якщо не все, то багато чого в історії з Золотим кубком стало ясно.

      Міркував цілий день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.

      Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

      18. Дядя Костя і хлопець у каптурі

      – Ніхто не прийде. Ось побачиш, – недовірливо пробурчав Денис і поправив