Щира шахрайка. Емілі Локгарт

p>

      18. Початок тут: ТРЕТIЙ ТИЖДЕНЬ ЧЕРВНЯ 2017 РОКУ. КАБО-САН-ЛУКАС, МЕКСИКА

      Це був до біса пречудовий готель.

      Міні-бар у номері Джул заповнено картопляними чипсами та чотирма різними видами шоколадних батончиків. Ванна з гідромасажем. Нескінченний запас величезних рушників і рідкого мила з ароматом гарденії. Щодня о четвертій літній джентльмен виконував Ґершвіна на роялі в холі. Якщо ви не проти, щоб незнайомі люди вас торкалися, то можете відвідати косметичні процедури з лікувальною глиною. Шкіра Джул увесь день відгонила хлором.

      У готелі «Playa Grande Resort» на півострові Каліфорнія були білі фіранки, біла плитка, білі килими і вкриті пишним цвітом білі квіти. Працівники готелю у своїх білих бавовняних формах скидалися на медиків. Джул перебувала в готелі на самоті вже протягом приблизно чотирьох тижнів. Їй було вісімнадцять років.

      Сьогодні вранці вона бігала в тренажерній залі готелю. Вона була взута у фірмові кросівки кольору морської хвилі з темно-синіми шнурками. Вона бігла без музики. Джул тренувалася майже годину, коли на бігову доріжку поруч із нею ступила жінка.

      Їй було менше ніж тридцять років. Чорне волосся було стягнуте в тугий хвіст та вкрите лаком. У жінки були великі руки і міцний торс, світло-коричнева шкіра та сліди від рум’ян на щоках. Її взуття було пошарпане і заляпане застарілим брудом.

      Більше в тренажерній залі ніхто не займався.

      Джул уповільнила біг і перейшла на ходу, вирішивши за хвилину піти. Вона любила усамітнення, та й у будь-якому разі вона вже достатньо пробігла.

      – Тренуєшся? – запитала жінка. Вона вказала на цифровий дисплей Джул. – Як щодо марафону абощо? – вона говорила з мексиканським акцентом. Мабуть, вона жителька Нью-Йорка, яка виросла в іспаномовному кварталі.

      – Я вправлялась у бігові в середній школі. Ось і все, – власне, вимова Джул була чіткою, англійці називають її бездоганною вимовою дикторів BBC.

      Жінка проникливо подивилась на Джул.

      – Мені подобається твій акцент, – сказала вона. – Звідки ти?

      – Лондон. Сент-Джонс-Вуд.

      – Нью-Йорк, – жінка тицьнула на себе пальцем.

      Джул зійшла з бігової доріжки, щоб зробити розтяжку квадрицепсів.

      – Я тут сама, – довірливо сказала жінка за мить. – Приїхала минулої ночі. Я забронювала номер у цьому готелі останньої миті. Ти тут довго?

      – У такому місці, як це, ніколи не буває занадто довго, – відповіла Джул.

      – То що ж порадиш? У «Playa Grande»?

      Джул не часто розмовляла з іншими гостями готелю, але ніякої шкоди в тому, щоб відповісти, вона не бачила.

      – Відвідай сноркелінг, – сказала вона. – Я бачила до біса здоровезну мурену.

      – Ти не жартуєш? Мурену?

      – Інструктор підманив її риб’ячими кишками, які він тримав у пластиковому контейнері з-під молока. Мурена випливла з-за скель. Вона була десь вісім футів[1] завдовжки. Яскраво-зелена.

      Жінка здригнулася.

      – Мені не подобаються мурени.

      – Можеш не ходити, якщо тебе легко налякати.

      Жінка зареготала.

      – Як тут справи з їжею? Я ще не їла.

      – Замовляй шоколадний торт.

      – На сніданок?

      – О, так. Вони принесуть його спеціально для тебе, якщо попросиш.

      – Приємно знати. Ти подорожуєш сама?

      – Слухай, я вже йду, – сказала Джул, відчуваючи, що бесіда починає торкатись особистого. – На все добре, – вона попрямувала до дверей.

      – Мій батько психічно хворий, – промовила жінка, говорячи в спину Джул. – Я вже тривалий час дбаю про нього.

      Гострий біль співчуття. Джул зупинилась і обернулася.

      – Кожного ранку та щоночі після роботи я поруч із ним, – вела далі молодичка. – Зараз він, нарешті, стабільний, а мені так кортіло втекти, що я не думала про ціну. Я тринькаю тут купу грошей, яких не мушу спускати.

      – На що хворий твій батько?

      – МС, – сказала жінка. – Множинний склероз. І слабоумство. Раніше він був головою нашої родини. Справжній чоловік. Упевнений у всіх своїх судженнях. Тепер він – це скручене тіло в ліжку. Більшу половину часу він навіть не знає, де він є. Кличе мене, наче я офіціантка.

      – Чорт.

      – Я боюся, що втрачу його, і не хочу бути з ним одночасно. Але знаю, що коли він помре, а я залишуся сиротою, то шкодуватиму, що поїхала від нього, розумієш? – Припинивши бігти, жінка поставила ноги обабіч бігової доріжки. Вона витерла очі тильним боком долоні. – Даруй. Забагато інформації.

      – Усе гаразд.

      – Іди собі. У душ абощо. Можливо, побачимось пізніше.

      Жінка підтягла догори довгі рукава сорочки і повернулася до цифрового дисплея своєї бігової доріжки. Крізь її праве передпліччя тягнувся шрам, не гладенький, як після операції, а зазубрений, наче від ножа. Тут прихована ціла історія.

      – Слухай,

1

фут – 30,48 см. (Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.)