Пітер Пен = Peter Pan. Джеймс Метью Баррі

це чоловікові. Якби ж то!

      Нагода трапилася через тиждень, та краще б і не було тієї незабутньої п’ятниці. Звісно, п’ятниці.

      – Мені треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловікові, який сидів поруч, а Нена розляглася з іншого боку, тримаючи господиню за руку.

      – Ні, і ще раз ні, – постійно повторював пан Дарлінґ. – Це я відповідальний за все це. Я, Джордж Дарлінґ, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав він латиною, що означало «моя вина». Він отримав класичну освіту.

      Так вони сиділи вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всі, навіть найдрібніші деталі не проявилися у їхніх головах, як це буває із зображеннями зі зворотного боку при поганому друці.

      – Якби я тільки не прийняла запрошення від сусідів із будинку № 27! – бідкалася пані Дарлінґ.

      – Якби я тільки не налив свої безглузді ліки в мисочку Нени, – додав пан Дарлінґ.

      – Якби я тільки здогадалася зробити вигляд, що ліки мені подобаються, – промовляли собачі очі, повні сліз.

      – Це моя жага до забав, Джордже!

      – Це моє дурнувате почуття гумору, люба.

      – Це моя схильність ображатися через дрібниці, любі пане і пані.

      А потім хтось із них, або й усі разом, плакали, і кожен думав про своє. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разів пані Дарлінґ промокала своєю хустинкою очі собаки.

      – То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлінґ, а Нена гавкала, наче його відлуння. Але пані Дарлінґ ніколи не дорікала Пітеру. Лише щось з’являлося у правому кутку її рота, що не давало вимовляти імені Пітера.

      Так вони сиділи гуртом у спорожнілій дитячій кімнаті, пригадуючи всі подробиці цього жахливого вечора. Розпочався він зовсім пересічно, так само буденно, як сотні інших подібних вечорів. Тоді Нена нагріла води, щоб викупати Майкла, і на своїй спині потягла його у ванну.

      – Не хочу в ліжко! – репетував Майкл, бо він завжди вважав, що його слово має бути останнім в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немає навіть шостої години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу.

      Тоді пані Дарлінґ увійшла в дитячу, одягнена в свою білу вечірню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Венді дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона одягла й браслет Венді на свою руку. Жінка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Венді дуже любила позичати свій браслет мамі поносити. Остання знайшла двох своїх дітей, коли ті бавилися в «маму і тата» і розігрували той момент, коли народилася Венді, тоді Джон заявив:

      – Я щасливий повідомити вам, пані Дарлінґ, що ви тепер стали матір’ю, – таким тоном, яким міг би промовити й сам пан Дарлінґ із такої нагоди.

      Венді танцювала від радощів так, як це зробила б справжня пані Дарлінґ.

      Потім так само «народився» Джон, тільки ще урочистіше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванної, і той теж благав, що також хоче народитися, але