Мости округу Медісон. Роберт Джеймс Воллер

огорожі й дивився на Франческу. З придорожньої канави долинало цінькання польового жайворонка. А більше ніщо не виявляло себе під білим серпневим сонцем.

      Неподалік моста Роберт Кінкейд зупинився. Він трохи постояв на місці, потім присів до землі і глянув на міст крізь об’єктив. За мить він перетнув дорогу і зробив те саме. Тоді зайшов під дах і почав обдивлятися бруси та дошки настилу, а відтак крізь просвіт у стіні скинув очима на потік, що шумів унизу.

      Франческа струсила свою цигарку в попільничку, відчинила дверцята й зістрибнула на рінисту доріжку. Вона озирнулась і, переконавшись, що сюди не наближається жодна сусідська автівка, попрямувала до моста. Передвечірнє сонце пекло нестерпно, а під дахом, здавалося, була прохолода. Робертів силует майнув по той бік споруди і зник. Чоловік почав спускатися крутим схилом до річки.

      Усередині ніжно туркали голуби, що звили гніздечка під карнизами. Вона поклала руку на дощану стіну й відчула її тепло. На дошках тут і там видніли карлючкуваті графіті: «Джимбо – Денісон, Айова», «Шеррі + Даббі». «Уперед, соколи!» Голуби не вгавали ні на хвилину.

      Франческа вихилила голову в шпарину між двома дошками і глянула вниз – туди, куди рушив Роберт Кінкейд. Він стояв на каменюці посеред води, роззираючись на міст, і раптом махнув їй рукою. Жінка зчудувалася. Він скочив на берег і почав звільна підійматися вгору. Проте вона й далі дивилася на воду, аж поки почула його кроки по дерев’яному настилу.

      – Тут дуже гарно. Справжня краса, – сказав він, і його голос відбився під дахом луною.

      – Так, гарно, – кивнула Франческа. – Ми сприймаємо ці старі мости як належне й уже навіть не помічаємо їх.

      Він підступив до неї й простяг маленький букет польових квітів-чорноочок.

      – Дякую за екскурсію, – м’яко всміхнувся він. – Я приїду днями на світанку й пофотографую тут.

      Вона знову відчула, як щось ворухнулося в її душі. Квіти. Ніхто не дарував їй квітів, навіть з особливої нагоди.

      – Я не знаю вашого імені, – сказав він.

      Аж тоді жінка згадала, що не відрекомендувалася йому, і зніяковіла через це. Почувши її ім’я, він кивнув і сказав:

      – Я вловив легкий акцент. Приїхали з Італії?

      – Так. Дуже давно.

      І знову – зелений пікап. Вони їдуть рінистими дорогами, а сонце хилиться до обрію. Двічі їм назустріч траплялися автівки, проте людей за кермом Франческа не знала. До ферми доїхали за чотири хвилини. Думками жінка витала у хмарах, почуваючись розкуто й дивно. Бути довше поряд із Робертом Кінкейдом, письменником-фотографом, – ось чого їй тепер хотілося. Вона прагнула дізнатися про нього більше і захоплено стискала квіти на колінах, тримаючи їх прямо, наче школярка після заміської прогулянки.

      Кров прилинула їй в обличчя – жінка відчувала це. Вона не сказала й не зробила нічого особливого, але малася так, ніби вчинила щось недозволене. З приймача крізь рев вітру й гуркіт двигуна долинули звуки пісні в супроводі гітари, а потім відразу ж почалися п’ятигодинні новини.