Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

стосунки в 1721 р.: «Она была мала ростом, толста и черна; вся ее внешность не производила выгодного впечатления. Стоило на нее взглянуть, чтобы тотчас заметить, что она была низкого происхождения. Платье, которое было на ней, по всей вероятности, было куплено в лавке на рынке; оно было старомодного фасона и все обшито серебром и блестками. По ее наряду можно было принять ее за немецкую странствующую аристократку. На ней был пояс, украшенный спереди вышивкой из драгоценных камней, очень оригинального рисунка в виде двуглавого орла, крылья которого были усеяны маленькими драгоценными камнями в скверной оправе. На царице было навешено около дюжины орденов и столько же образков и амулетов, и, когда она шла, все звенело, словно прошел запряженный мул».

      Інший очевидець свідчить: «…ничто не может сравниться с тобой…» І раптом…

      Раптом 1724 р. Петро I запідозрив імператрицю… У чому? Та в ній, у зміюці – невірності. І з ким? З її камергером, даруйте… А втім, пардон. У монархічній Росії та в деяких інших монархічних державах – це придворний член вищого рангу.

      Нема кращого друга, як вірна супруга

      Це – українське народне прислів’я.

      Та, мабуть, так воно і є. Тут прислів’я не помиляється.

      Сьогодні у тлумачних словниках можна прочитати, що зрада – це перехід на бік ворога; віроломство, зрадництво.

      Друге значення: порушення вірності у коханні, дружбі.

      Третє значення: відмовляння від своїх переконань, поглядів та ін.

      І так воно, звісно ж, і є.

      І колись так було, во врем’я оно і сьогодні так.

      І тоді, і сьогодні таких зневажливо називали і називають – зрадцями.

      Зрадила та, що любила…

      Зрадила мила мені —

      Пусто в серці без неї,

      Сумно, як в темній тундрі…

      Ці рядки Олександра Олеся у всі часи, як кажуть, відповідали істині. На жаль…

      Якось воно вже так заведено, що чоловік про зраду своєї дружини – якщо така сталася – завжди дізнається останнім.

      Коли вже весь царський палац про це відав і шушукався, перемиваючи кісточки цариці й цареві, бо всі вже знали про зраду любої йому Катеринушки та про те, як вона йому вже не перший рік наставляє роги, і вони в нього хоч і невидимі, але пречудові й вельми гіллясті, дізнався – нарешті, нарешті! – і сам Петро I, цар-імператор, якого чи не відкрито зраджувала цариця-імператриця, перетворивши його в рогоносця.

      Вже навіть міністри, посланники, всі, хто оточували царя з царицею, знали про любовний зв’язок Катерини з юним Монсом, і навіть уже не раз намагалися про це натякнути Петрові, але цар, як згодом писатимуть історики, «перебував у повній впевненості з приводу вірності своєї супруги».

      І завжди підозрілий, який нікому й ні в чому не вірив, цар Петро раптом опинився десь в емпіреях – щодо вірності йому жони-цариці. Не вірячи нікому – ще раз повторимо – раптом почав вірити… Марті Скавронській, яку зробив Катериною Олексіївною… Та й в емпіреях