Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана. Валентин Чемерис

якостей об’єкта любові або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей.

      Любов або кохання (у вужчому розумінні слова) – це стійка самовіддана і свідома прихильність до особи іншої статі. Проте і в статевій любові важливе не тільки і не стільки веління природи, а те, що веління природи перетворюється на духовне спілкування (єднання) людей різних статей, на їхнє взаємне моральне і розумове збагачення».

      Це – з енциклопедичного видання до терміна «любов».

      Олена Чаплинська, звісно, подібних пасажів в енциклопедіях не читала (невідомо, чи вона взагалі володіла хоч якоюсь грамотою). Та й подібні великомудрі словеса їй були байдужими. Як і поетичні. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди, що «любов – сильніша смерті», вона як перстень – не має кінця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як і про те, що «чужий чоловік до часу, a свій – до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити» і т. д., і под.

      А що вірність у любові – це найсвятіше, а зрада – це найганебніше, ця премудрість була вище її розуміння. Зрештою, такі твердження у неї викликали лише насмішку. Звичаєвість українців високо підносила дівочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливість дівчини; козак завжди зіставлявся з місяцем, соколом, явором, а дівчина – з голубкою, ластівкою, горлицею, зіркою тощо.

      Але – «цвіте терен, цвіте терен та й цвіт опадає, хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Зазнав горя з Оленою і Богдан Хмельницький. І зазнав, і переконався, що символом любові є бджола. Та, що поєднує (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».

      Гетьману з Оленою дісталося і того – меду, – і того – жала з отрутою. I дісталося вдосталь.

      А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було своє розуміння любові. Вельми чи не екзотичне.

      Та й слова про вірність для неї нічого не означали. Важило інше – вдало знайти багатого і знатного жениха та перетворити його у свого підданого. Та й гетьман уже тоді був (пхе!) дідом – шостий десяток розміняв. А хіба молода жінка буде любити (вдавати – то інша річ) старого діда і навіть – ха-ха! – зберігати йому вірність?! Забагато йому честі!

      Мала за Богданом все (і навіть дещо над усе), але…

      Але їй постійне хотілося-баглося ще більшого – над те, що отримувала. Невситимим було її бажання отримувати ще і ще. Зокрема і в любові.

      Особливо в золоте надвечір’я, коли після смачного обіду і келиха доброї горілки гетьман полюбляв безтурботно подрімати.

      А їй тоді хотілося-баглося любові. Бодай навіть із немолодим гетьманом.

      Олена вертілася перед ним (як казали: то сідницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправді для мужа, аби не забував про свої святі обов’язки, намугикувала:

      А я молоденька,

      Кохатись раденька…

      Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…

      Богдан подрімував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись