Стріляй, як дівчисько. Мері Дженнінґз Геґар

я пошкодила на спринті коліно й здобула найгірший результат за всі роки – близько двохсот вісімдесяти балів. Я відчула неймовірне розчарування, але з огляду на те, що мала найкращий рейтинг у класі (я тоді служила заступником командира, віце-командиром авіаційного відділення – мене вибрав наш кадетський командир авіаційного відділення), вважала, що шанс у мене ще є. І помилялася. Коли надійшли результати й назвали імена тих, кого обрали на підготовку пілотів, я опинилася поза грою. Майбутні пілоти мали вийти вперед і отримати величезні картонні крила, пофарбовані в срібний колір. Я намагалася усміхатись, фотографувати друзів, поводитися так, ніби мій світ щойно не розсипався на друзки. Я щиро раділа за них, тож начепила на обличчя усмішку.

      Звісно ж, під цією усмішкою я була геть спустошена, але вже планувала свій подальший крок.

      Дехто з розчарованих того ж дня забрав документи з Корпусу й пішов працювати над планом Б, одначе я не збиралася сходити з омріяного шляху.

      Дістати місце пілота через Корпус мені не вдалося, але я знала, що до авіапідготовки мене можуть привести ще кілька шляхів. Знала я й те, що йти ними буде неймовірно важко, бо більшість місць займають випускники Корпусу чи Академії Повітряних сил, які вибороли їх на категоризації. Для решти з нас (а це трохи більше за п’ятдесят тисяч кандидатів, тобто інших офіцерів Повітряних сил) зоставалося тільки декілька місць на рік. Їх давали як «пряник», і то лише найкращі з перших могли вхопити цю неймовірно рідкісну пташку.

      Я стояла перед вибором – знайти собі іншу мрію або піти в іншу сферу військової справи, сподіваючись коли-небудь досягти своєї мети. Вирішивши випробувати долю й ризикнути, я подивилася на список можливих напрямів, що лежав переді мною. Котрий з них одного дня зробить мене найкращим пілотом? Я вибрала технічне обслуговування й ремонт літаків: це давало мені можливість дізнатися більше про літальні апарати. Я подумала: коли (саме коли, а не якщо) потраплю на авіапідготовку, то матиму перевагу над однокласниками, бо в мене буде досвід роботи з різною авіаційною технікою. Коли мене зарахували, я була в екстазі. На перше після завершення тренувань завдання я мала летіти в Японію, щоб працювати з F-16. Кращого завдання й уявити годі. От тільки була одна проблема: я планувала вийти за Джека, а в нього лишався ще рік навчання в університеті Техасу.

      Для мене це відрядження в Японію здавалося ідеальним в усьому, крім того, що мій майбутній чоловік і я перший рік шлюбу житимемо на різних континентах. Але, подумала я, ми ж кохаємо одне одного. Кохання все може перебороти, чи не так? Тож відразу після мого випуску ми одружились і я дістала звання офіцера Повітряних сил США. Я вдягла велику білу бальну сукню, і ми відсвяткували не дуже бучне весілля. Це мав бути перший червоний прапорець, який сигналізував би про те, що я своїми вчинками суперечу сама собі. Медовий місяць ми з Джеком провели в круїзі по Карибському морю, а потім я, двадцятитрирічна, рушила сама в невідому