Ідеологія. Дмитро Донцов

з масляничною гілкою всепрощення»[140] являється нам Шевченко, як ті мефодіївці, котрі хотіли «ворогів тисячолітніх» обійняти. Вороже за його революційність відноситься до Шевченка й угодово-державницька політика. Для українського радянства (від київської, чикаленківської Ради, 1905–1917 рр.) не боротьбу мало зустріти українство з боку своїх супротивників, а лише привітання. Розуміючи національність як тільки культурно-племінну єдність, радянці не могли знайти «в усій всесвітній історії… жодного прикладу, де… боротьба між народами базувалась би виключно на тім, що вони належали до різних національностей».[141] Між українською нацією-господарем та її паразитом (Росією) могла бути національна «пікіровка», але про «національне порізнення або антипатію… не могло бути й мови». Українська справа була справою суто культурною, отже, вимагала культурних способів свого розв’язання. «Кожен скаже, що коли учитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд»,[142] так само, коли суддя не розуміє підсудного. Як справа суто розумної доцільності (а не відчуттів і сили), національна справа могла, і повинна була знайти розв’язок шляхом угоди, для тих політиків.

      Це був регрес, навіть порівняно з Драгомановим, бо політику радянство зовсім виключало. Тут Україна була «однією з галузок російського народу, що й далі хоче брати участь у загальнодержавному житті Росії в напрямку до спільного блага всіх народів, які живуть під крилами двоголового орла».[143] Немає нічого дивного, що в такому становищі, будь-яка насильна зміна status quo або пропаганда використання відповідної міжнародної ситуації вважалася за злочин проти демократії, що відриває її від служіння правдивим інтересам українського народу; ці ж, в переддень світової катастрофи, опиралися на вибори до Галицького сейму і на «Просвітах». Немає нічого дивного, що вірна своїм засадам, ця демократія, після вибуху війни 1914 року, прагнення використати міжнародну ситуацію для національного визволення нації проголосила провокаційними впливами, і ще раз задокументувала готовість виконати «свій громадський обов’язок щодо Росії».[144] Під час революції головним завданням буржуазного провансальства було боротися з «демагогічним лозунгом самостійності», що висунули невідповідні елементи, «позбавлені мудрої поміркованості та широкого (?!) розуміння національно державних завдань». Головне було «уникнути докору в самочинності», в загарбницькому способі акції.[145] Найстрашніше для них було, коли рівний і спокійний націоналізм ставав бурхливим і пристрасним, бо тоді ставав явно небезпечним. «Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його винятковости й егоїзму, – казали, – треба поставити ідею справедливості, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (повний асортимент помадкових провансальських ідей!), які цілком слушно М. Драгоманов, ідейний провідник українства, ставив вище за всі націоналістичні претензії окремих народів».[146]

      Цієї

140

Єфремов С. Історія українського письменства. – С. 265.

141

Укр. вєстнік. – 1906. – Ч. 5.

142

Єфремов С. // За рік 1912. – С. 176.

143

З київської ради // Наш голос. – С. 418.

144

Укр. жизнь. – 1914, 1917. – Липень.

145

Укр. жизнь. – 1917. – Ч. 3, 6.

146

Саліковський О. // Укр. жизнь. – 1916. – Ч. 9.