Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс Стівенсон

неуважно його слухає. Він не дозволяв нікому піти з корчми, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.

      Але найбільше страху нагонили його розповіді – жахливі розповіді про шибениці, про ходіння по дошці, про шторми на морі, про острови Тортугас, про розбійницькі гнізда і розбійницький розгул в Іспанському морі. За його словами, він, мабуть, прожив усе життя серед найзапекліших негідників, які будь-коли виходили в море. А лайка, якою він пересипав свої розповіді, лякала наших простодушних сільських жителів не менше ніж злочини, які він змальовував.

      Мій батько весь час повторював, що ми розоримося, бо люди незабаром перестануть приходити до нашої корчми, де з них знущаються і звідки вони повертаються додому сповнені жаху! Але я певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, відвідувачі лякалися спочатку, та через день їх знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження у тихе, сонливе сільське життя. Підібралась навіть група юнаків, які захоплювалися капітаном і називали його «справжнім морським вовком», «наскрізь просоленим моряком» та іншими такими назвиськами. На їхню думку, саме такі люди зробили Англію грозою морів.

      Але, з іншого боку, він по-справжньому завдавав нам збитків. Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем; гроші, які він у перший день кинув на поріг нашої корчми, давно вже були витрачені, нових він не платив, і в батька не вистачало сміливості вимагати платню. Коли ж навіть батько і нагадував про це, капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на нього, що він якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

      За весь час, який капітан жив у нас, він ані разу не перемінив свого одягу, тільки купив кілька пар панчіх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капітан так його й полишив, хоча це й завдавало йому чимало неприємностей у час сильного вітру. Я добре пам’ятаю, який вигляд мала його куртка, яку він сам латав у своїй кімнаті. Латка там була на латці.

      Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи ні з ким не розмовляв, крім сусідів, – та й то здебільшого тільки тоді, коли добре випив. Також ніхто ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмикав свою скриню.

      Тільки одного разу капітанові дали добру відсіч, та й то це сталося в останні дні, коли мій бідолашний батько був уже при смерті.

      Якось пізно ввечері до нас приїхав доктор Лівсі. Він оглянув хворого, нашвидку пообідав на запрошення моєї матері й зайшов до загальної кімнати викурити люльку, поки йому приведуть коня. Коня залишили в селі, бо в старому «Бенбоу» не було стайні.

      До загальної кімнати провів його я, і пригадую, як вразив мене контраст між стриманим, привітним і веселим лікарем у сніжно-білій перуці, зі жвавими чорними очима, та сільськими гультіпаками, що відвідували нашу корчму. Особливо