Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс Стівенсон

лист від сквайра, він страшенно заметушився.

      – Ого-го! – на весь голос проказав він, подаючи мені руку. – Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

      І він затиснув мою руку в своїй широкій, міцній долоні.

      Раптом якийсь відвідувач у віддаленому кутку швидко підвівся з місця і кинувся до дверей. Двері були біля нього, й він миттю опинився на вулиці. Але я звернув увагу на його поквапливість і з першого ж погляду впізнав його. Це був той самий чоловік з лискучим обличчям, без двох пальців на руці, що перший приходив до капітана в корчму «Адмірал Бенбоу».

      – Гей, – закричав я, – тримайте його! Це Чорний Пес!

      – Плював я, хто він такий, – відгукнувся Сільвер. – Але він не заплатив мені за випивку. Гаррі, біжи і схопи його!

      Один з тих, що сиділи біля дверей, негайно схопився з місця і побіг наздоганяти втікача.

      – Коли б він був навіть адмірал Гок, я й тоді змусив би його платити! – кричав Сільвер.

      Потім, раптом відпустивши мою руку, спитав:

      – То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далі?

      – Пес, сер! – відповів я. – Хіба містер Трілоні не розказував вам про піратів? Це один з тих, що на нас напали.

      – Що?! – заревів Сільвер. – У моєму домі! Бене, біжи на допомогу Гаррі. То це один з тих негідників?.. Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.

      Чоловік, якого він назвав Морганом, – старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, – покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.

      – Ну, Моргане, – суворо спитав Довгий Джон, – ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?

      – Ніколи, сер, – відповів Морган, уклонившись.

      – І навіть не чув його імені?

      – Не чув.

      – Слово честі, Томе Морган, це твоє щастя! – вигукнув корчмар. – Якщо ти плутатимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більше не буде в моєму домі. Запам’ятай це. А про що ж він з тобою говорив?

      – Не пригадую точно, сер, – відповів Морган.

      – А що в тебе на плечах – голова чи пивний казан? – закричав Довгий Джон. – Чули? Він не пригадує точно! Може, ти не пригадуєш точно, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базікали – про подорожі, про капітанів, про кораблі? Викладай! Про що ви базікали?

      – Ми гомоніли про кілювання, – відповів Морган.

      – Про кілювання, кажеш? Дуже підходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, Томе…

      Коли Морган знову сів за свій столик, Сільвер таємничо нахилився до мого вуха і конфіденційно прошепотів:

      – Чесний чолов’яга цей Том Морган, тільки страшенно дурний. А тепер, – сказав він уже голосно, – пригадаймо… Чорний Пес… Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього негідника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди зі сліпим жебраком.

      – Так, так, це був він! – вигукнув я. – Я знав і того сліпого. Його звали П’ю.

      – Правильно! – вигукнув Сільвер, на цей раз дуже схвильований. – П’ю! Саме так його і звали.