Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс Стівенсон

вороги, їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійці – сліпий жебрак. За хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.

      – Розбивайте двері! – гукнув він.

      – Єсть, сер! – відповіли двоє чи троє.

      Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були відчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він аж палав від нетерпіння.

      – Заходь, заходь! – кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

      Четверо чи п’ятеро вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з клятим сліпцем. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось загорланив зсередини:

      – Біллі мертвий!

      Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

      – Обшукайте його, мерзотні лінтюхи! Решта біжіть нагору, по скриню! – скомандував він.

      Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

      – П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

      – А те, що нам треба, там? – проревів П’ю.

      – Гроші тут.

      – До біса гроші! – закричав сліпий. – Я кажу про папери Флінта!

      – Їх щось ніде не видно.

      – Гей ви, там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! – знову прокричав сліпий.

      Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

      – Його вже встигли обшукати до нас, – сказав він. – Нам нічого не залишили.

      – Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. – крикнув сліпий П’ю. – Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте по всіх кутках!..

      – Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену залишили, – сказав розбійник, що висунувся з вікна.

      – Шукайте, шукайте їх! Переверніть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землі.

      У корчмі зчинилася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

      В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

      – Це знову Дерк, – сказав один. – Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

      – Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревів він. – Коли б мені очі!..

      Цей заклик начебто трохи вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху.