Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра

при переході з роману в роман, від одного автора до іншого). Копіюючи його дії, він і собі вирушає в гори, щоб зображати шаленство, викликане суворістю коханої. Сервантес підкреслює й дотепно обігрує своєрідний мазохістичний елемент, присутній в куртуазному коханні-служінні, коли страждання стають чи не обов’язковим його елементом. Пародія посилюється появою обідраного, у лахміттях Карденіо, який у буквальному розумінні слова здичавів, віддаючись любовній тузі в лісових хащах Моренських гір. Більш тонкою є запропонована Сервантесом «гра» в Дульсінею Тобоську, яку можна вважати чи не найвдалішим винаходом письменника: таким невловимим є в цій його грі поєднання ефемерності неіснуючого, вимріяного й матеріального в різних проявах і градаціях – від привабливого образу здорової, сильної, веселої й голосистої сільської дівчини Альдонси Лоренсо, яка колись подобалась Дон Кіхотові (утім, існує вона в романі лише у віддзеркаленнях і спогадах, немає навіть певності, чи бачив її колись Санчо Панса), до грубої реальності «псевдодульсінеї», в усій її відчутності – зоровій, слуховій, запахів.

      Свідомість Дон Кіхотова заселила світ магами й чарами, невдачі, які його переслідують, він пояснює втручанням могутнього чаклуна, його особистого ворога. Герой усе бачить у перспективі рицарських романів. А що «Дон Кіхот» не є, власне, романом рицарським, виникає напруга між характерною для цього жанру настановою на те, що можливим є все, – і життям реальним. Уперше дихотомічну побудову «Дон Кіхота» Сервантеса оприявнив нині призабутий іспанський науковець кінця ХVІІІ ст. Ріос. Він дослідив дві перспективи (точки зору, з яких оцінюється зображуване) у творі: Дон Кіхотову, якому хвороба затьмарює розум, і він усе перетворює на рицарські пригоди й чари, і нашу, з якої Дон Кіхотова виглядає невірною. Перша включає до структури «Дон Кіхота» роман рицарський, пародійований, але не принижений, друга – події прозаїчні, повсякденні, смішні, а головне, достовірні, з якими має справу інший тип роману – реалістичної спрямованості. Антагоністичні, ці дві перспективи чудово синхронізовані й складають «концентричну» структуру твору, в якій співіснують ці два типи роману.

      Від такого дихотомічного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, які зміст роману сприймали передусім з точки зору символічного втілення боротьби матеріального й ідеального, а також до виведених із автономності існуючих у романі перспектив, жодна з яких не сприймається як єдино вірна. І тоді позиція Дон Кіхота, який сам собі творить дійсність, перестає бути однозначно «помилковою». У художньому світі «Дон Кіхота» все вирішується у грі контрастних точок зору, тому однозначної відповіді на питання, яким не може не перейнятися читач, – тож на чиєму боці Сервантес – Дон Кіхота чи дійсності – не існує.

      Сервантес дотримується балансу при показі «правоти» як реальності, так і героя. Реальність перевіряється свідомістю Дон Кіхота, в основі