Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра

цього жанру зробив свій внесок і сервантесівський «Дон Кіхот».

      Та чи безслідно зник із тих пір інтерес до рицарських романів, як і самий цей жанр? Ґрунтовні дослідження західних вчених показують, що рицарські романи у великій кількості видавалися в Європі навіть у ХVІІІ ст. (хоча нових на той час уже практично не писали). А наприкінці ХVІІІ ст. він ліг в основу популярного донині готичного роману, де в іншій жанровій, та передусім світоглядній, парадигмі продовжили своє існування зачаровані замки й чаклуни, фантастичні істоти й магія; утім, їх семантика стає переважно негативною, а загальний зміст та колорит цих творів похмурий. Продовження свого існування рицарський роман якоюсь мірою знайшов у фентезі, літературному жанрі сучасності.

      Пародійні настанови відчутно превалюють у початкових розділах «Дон Кіхота». Пародія починається вже в передньому слові, де автор кепкує над оздобленням романів цитатами й нотатками, іншими прийомами, які мають демонструвати «ерудицію та вченість» їх автора. А чого лише варті дотепні вірші-відгуки, «написані, як заведено, персонами значними й титулованими», у Сервантеса – героями рицарських романів, пікаро Ласарільйо, і навіть конями знаменитостей. Та об’єктом висміювання є не стільки Дон Кіхот і навіть не рицарські романи як жанр, скільки те, що Сервантес вважав їх недоліками, зокрема, високопарний стиль: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту», – цитує він один із них, їх надмірності й недолугості, сюжетні стереотипи й кліше, які мандрують з одного твору до іншого. Що Сервантес не був принциповим опонентом жанру, свідчить його власний рицарський роман «Персилес і Сигізмунда», закінчений вже після публікації «Дон Кіхота», високо ним самим поціновуваний. Кілька слів варто сказати й на захист пародійованих творів, з якими так безжально повели себе «цензори» – парох, цирульник і Дон Кіхотова служниця: літературний смак рідко зраджував Дон Кіхота. Це стосується не лише прекрасних ренесансних поем, іспанських та італійських, і поетичних збірок, але й багатьох рицарських романів, таких як уже згадувані «Амадіс Гальський» чи «Тирант Білий» (до слова, найулюбленіший твір знаменитого перуанського письменника Маріо Варґаса Льоси). Більшість із творів Дон Кіхотової бібліотеки останнім часом були в Іспанії перевидані. Та й не треба забувати, що вирок книжкам парох здійснює, виходячи передусім зі шкоди, яку вони завдають хворому мозкові його друга, хоча й художній рівень їх не ігнорується.

      Є набір елементів, без яких художній світ романів про мандрованих рицарів не існує. Це авантюри (рицарські пригоди), на пошуки яких герой вирушає заради слави й кохання, проходячи при цьому випробування й вступаючи в двобої з могутніми рицарями, велетами тощо; це кохання, яке підносить даму серця на п’єдестал, біля підніжжя якого вірний і покірний її волі рицар чекає на наказ, а то й без наказу здійснює на її