Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

я з тобою говорю!

      Одійдіте, недруги лукаві!

      Друзі, зачекайте на путі!

      Маю я святе синівське право

      З матір’ю побуть на самоті.

      Рідко, нене, згадую про тебе,

      Дні занадто куці та малі.

      Ще не всі чорти живуть на небі,

      Ходить їх до біса на землі.

      Бачиш: з ними щогодини б’юся,

      Чуєш – битви споконвічний грюк!

      Як же я без друзів обійдуся,

      Без лобів їх, без очей і рук?

      Україно! Ти моя молитва,

      Ти моя розпука вікова…

      Гримотить над світом люта битва

      За твоє життя, твої права.

      Хай палають хмари бурякові,

      Хай сичать образи – все одно

      Я проллюся крапелькою крові

      На твоє священне знамено.

      «Через душі, мов через вокзали…»

      Через душі, мов через вокзали,

      Гуркотять состави почуттів…

      Може, сподіватися зухвало,

      Вірити і ждати – поготів[44].

      Та не вірить я не маю змоги,

      Обіймає сумніви огонь,

      І червоним ліхтарем тривоги

      Зупиняю потяга твого.

      І стою на березі чекання:

      Що ти мені з гуркоту кричиш?

      Станеш ти біля мого благання

      Чи до інших станцій просвистиш?

      «Чорні від страждання мої ночі…»

      Чорні від страждання мої ночі,

      Білі від скорботи мої дні

      Впали у твої свавільні очі,

      Жадібні, глибокі і чудні.

      Я тебе не хочу обминути,

      Я тебе не смію обійти.

      Дай мені губами зачерпнути

      Ніжної твоєї доброти.

      Диких орд незлічені навали

      Розтрощили пращури мої,

      Щоб несла ти гордо і зухвало

      Груди недоторкані свої.

      Щоб горіли маками долоні,

      Щоб гуло моє серцебиття,

      Щоб в твоєму соромливім лоні

      Визрівало завтрашнє життя.

      І моє прокляття очманіле[45]

      Упаде на тім’я дурням тим,

      Хто твоє солодке грішне тіло

      Оскверняє помислом гидким.

      Стегна твої, брови і рамена,

      Шия і вогонь тендітних рук —

      Все в тобі прекрасне і священне,

      Мамо моїх радощів і мук!

      «Всі образи й кривди до одної…»

      Всі образи й кривди до одної

      Я тобі забуду і прощу —

      Жду твоєї ласки хоч малої,

      Як земля у спеку жде дощу.

      О жорстока! Щастя хоч краплину

      В душу мою змучену згуби —

      Полюби і зрадь через хвилину,

      Та хоч на хвилину полюби!

      «Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида…»

      Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.

      Ходить байда споконвічний та у вікна загляда[46].

      Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,

      Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

      Я не сплю – мені й не диво:

      я ж не вітер – чоловік,

      Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік

44

Вірити і ждати – поготів.

Поготів – тим більше. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

45

І моє прокляття очманіле…

Очманіле – тут: сповнене ненависті, презирства. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

46

Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Байда – тут: гульвіса. (Прим. Т. Ю. Блєдних)