Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

помсти рвалася у світ,

      Бо поруч з ним

      Прострелені лежали

      Твоя любов,

      Твої сімнадцять літ.

      Життя тріумфувало у двобої,

      Життя крізь смерть

      Утвердило себе…

      І стала ти

      В сімнадцять літ вдовою,

      Хоч наречений твій

      Ще й не зустрів тебе.

      Повзли роки.

      Росло твоє чекання.

      Печаль смоктала радощі твої,

      І над твоїм

      Розстріляним коханням

      Скажено глузували солов’ї.

      Та право материнства —

      За тобою!

      І син в колисці пісню наслуха.

      Хай вузьколобі

      Звуть його ганьбою,

      А лицеміри —

      Пасинком гріха.

      Нехай духовні покидьки

      Й заброди

      Байстрям, безбатченком

      Назвуть твоє дитя!

      Найтяжчий злочин —

      Вкрасти у народу

      Тобі довірене життя.

      Мадонно мого часу!

      Над тобою

      Палають німби муки і скорбот,

      І подвиг твій,

      Обпечений ганьбою,

      Благословив розстріляний народ.

      Перехожий

      Ліні Костенко

      Як він ішов!

      Струменіла дорога,

      Далеч у жадібні очі текла.

      Не просто ступали —

      Співали ноги,

      І тиша музику берегла.

      Як він ішов!

      Зачарований світом,

      Натхненно і мудро творив ходу —

      Так нові планети грядуть на орбіти

      З шаленою радістю на виду!

      З шаленим щастям і сміхом гарячим,

      З гімном вулканним без музики й слів!

      Як він ішов!

      І ніхто не бачив,

      І ніхто від краси не зомлів.

      В землю полускану втюпився кожен,

      Очі в пилюці бездумно волік…

      Раптом —

      Шепіт поміж перехожих:

      – Що там?

      – Спіткнувсь чоловік… —

      Одні співчували йому убого,

      Інші не втримались докорять:

      – Треба дивитись ото під ноги,

      Так можна голову потерять… —

      Трохи в футбола пограли словами,

      Обсмакували чужу біду.

      А він знову йшов.

      І дивився прямо.

      І знову

      Натхненно творив ходу!

      Помилка

      Помилялись не тільки люди,

      Помилялись навіть святі.

      Згадайте: Ісус від Іуди

      Мав останній цілунок в житті.

      Ми не святі, не боги, а значить,

      Не варто втішати себе дарма.

      Але, як твій промах

      Лиш ворог бачить, —

      Друзів у тебе нема!

      «Навіщо бундючитися пихато…»

      Навіщо бундючитися пихато[34],

      Гріться в похвалах?

      Слава не ртуть:

      Мало великим себе уявляти,

      Треба великим буть.

      «Минуле не вернуть…»

      Минуле не вернуть,

      не виправить минуле.

      Вчорашнє – ніби сон,

      що випурхнув з очей.

      Як луки навесні

      ховаються

34

Навіщо бундючитися пихато…

Бундючитися – надмірно чванитись, зверхньо триматися. (Прим. Т. Ю. Блєдних)