Втікач із Бригідок. Андрій Кокотюха

мають інакші закони. Чи ви цього не зрозуміли?

      – Не бачу різниці між ворогами, – вперто правив своє Ладний. – Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.

      – А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… – Кошовий ляснув себе по лобі. – Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!

      – Антонів, – глухо мовив стрілець. – І не треба її згадувати всує.

      – Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…

      – Кепський ви захисник, пане Кошовий.

      – Чому?

      – Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.

      – Тут? – Клим обвів рукою. – У цій камері?

      Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.

      – Я повинен вийти звідси, – чітко вимовив Захар.

      – Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або – просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.

      – Законних.

      Клим насторожився.

      – Ви хочете вийти незаконно?

      – Мене запроторили сюди незаконно, – тепер стрілець обвів рукою камеру. – Та Господи, що ви знаєте про мене!

      – Ви покликали, – Кошовий далі поводив себе стримано. – Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…

      – Так послухайте, чорт забирай! – гаркнув Захар.

      І посунув на нього.

      Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.

      Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним – дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.

      – Слухаю.

      – Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.

      – Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.

      Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.

      – Говоріть.

      Кошовий зібрався з думками.

      – Отже, ви не вбивали, – мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. – Коли так, почнемо спочатку.

      Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.

      Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався – підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.

      – Я читав вашу записку…

      – То лист, – перервав Захар.

      – Хто адресат?

      – Вам