Втікач із Бригідок. Андрій Кокотюха

Довкола суцільна політика, навіть у Червоному Хресті. Подібні розмови можливі де завгодно, й вони ведуться. Тільки не тут, у цьому домі.

      Магда тупнула ногою.

      Сіпнулося віко, сильніше, ніж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

      – Поясни.

      – Сам розумієш.

      – Магдо, прошу тебе, в мене тепер інше в голові.

      – Як би звинуватити в чомусь поляків? Заради того, аби вигородити вбивцю?

      – Ти все чула. І теж маєш усе зрозуміти.

      – Не пригадую, аби Климентій Кошовий погоджувався на таке раніше.

      – Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сілезького. Бо була щиро переконана – твою приятельку Агнелю задушив у її власному авто саме він. Про інше слухати не хотіла. Однак Сілезького випустили.

      – Він не вбивав Агнелі.

      – Я довів це, Магдо.

      – Але цей стрілець Ладний – убивця.

      – Я сам повинен переконатися.

      – Ти шукаєш, якою брехнею витягнути злочинця з-за ґрат. Климентію, герой війни не має індульгенцій у мирному житті.

      – Хіба зараз мир?

      – Перепрошую – в тилу справді імітація миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти ніколи не підкреслював цю різницю.

      – Різницю?

      – Так. Я полячка, католичка. Ти українець, православний. Мені здавалося, нас дотепер нічого не розділяло. Як колись нічого не заважало побратися з Басею. Ані те, що вона вихрещена жидівка, ані те, що…

      Кошовий зупинив її поглядом, Магда ковтнула останні слова, щоки запашіли.

      – Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловік, ці розмови… Коли є спільний ворог, якого всі скуштували на смак, подібні розмови треба по змозі згортати.

      – Якщо закривати очі й вуха, нічого довкола не припиниться, Магдо.

      Вона взяла з комоду свої цигарки.

      – Ти киватимеш на заміри поляків.

      – Спершу я поговорю з Ладним і зрозумію, з чим доведеться мати справу.

      – Але ти все одно придумаєш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективі – виправдати. Поліція розбиватиме лоба, шукаючи іншого вбивцю, якого насправді не існує. Климентію, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова поліцейського, а покійний пан Богданович закон поважав.

      – Ми посваримося?

      Тепер замовкли обоє.

      – Поки не знаю, – мовила першою Магда.

      – Я так само. Лише візит до Бригідок. Далі побачимо. Влаштує обіцянка тримати тебе в курсі справи й радитися перед тим, як приймати якесь рішення?

      – Мене влаштує, якщо ти відмовишся порушувати закон.

      Віко сіпнулося вкотре за ранок.

      – Коли так, пропоную компроміс, – сказав Клим. – Я обіцяв добитися побачення з Ладним і переговорити з ним. У цьому пункті жодного порушення нема. Рішення прийму потім. Власне, так я й збирався зробити. Годиться?

      Магда повела плечима.

      – Ти все одно вже вирішив. На цьому етапі від мене нічого не залежить. Мої зауваження ти почув. Хочеш – вважай це страхами. І все, вже давно час поснідати.

      Забравши цигарки з собою, Магда зникла в кухні.

      Розділ