Інтернат. Сергій Жадан

він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. – Все гаразд, – намагається говорити легко й просто, – преса. Ось посвідчення.

      Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.

      – Ти коли кордон перетнув? – питає несподівано.

      – Місяць тому, – говорить Пітер, витримавши паузу.

      – Угу, – не надто вірить йому Ганс. – Я тебе тут з осені пасу.

      – Та ладно, – з викликом відповідає йому Пітер.

      – Да я тобі кажу, – з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.

      – Послухайте, – каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. – Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.

      Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.

      – Курити будете? – питає, перебігаючи очима від одного до іншого.

      Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.

      – Так а в чому проблема? – питає Пітер з удаваним занепокоєнням.

      Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:

      – Проблема в тому, – говорить, – що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.

      – Чому з цивільних? – посміхається Пітер.

      – Тому, що всіх інших ми знаємо, – відповідає йому військовий. – Хтось стукає. Ти не знаєш хто? – питає він раптом Пітера.

      І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.

      – Ні, – говорить, – не знаю.

      – Точно? – перепитує його військовий.

      – Точно, – не вагаючись, відповідає Пітер.

      – Ну ладно, – говорить на це військовий. – Можеш іти, – каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. – Тепер ти.

      Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.

      – Я з ним, – говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.

      І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.

+

      Паша сидить у просторій холодній кімнаті з комп’ютером