Захар Беркут. Іван Франко

се потрібним.

      – Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличників? Без нашого знамена?

      – У мене свої закличники і своє знамено.

      – Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.

      – Побачимо! – сказав гнівно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відізвався:

      – Боярине Тугаре Вовче!

      – Ось я, – відповів боярин понуро.

      – Завтра на копу!

      – Чого?

      Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.

      – Не їх діло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

      – Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово.

      – Говори! – сказав боярин.

      – Прийди завтра на копу!

      – І піддатися вашому холопському судові?

      – Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?

      – Таточку! – вмішалася й Мирослава до тої розмови. – Зроби так, як каже Максим. Він добре каже! Він урятував моє життя, – він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.

      Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.

      – І вже ти протуркала мені уші тим Максимом! – сказав він. – Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те, і, коли хочеш, дам йому пару волів. А тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.

      – Ні, боярине, – відмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тільки з щирої прихильності. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.

      – Ну, нехай і так, – сказав вкінці Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.

      – Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радісно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.

      Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво, що було гарного й цікавого довкола, а гарного й цікавого було багато. Наші пішоходи були саме серед села і на середині тухольської долини. Стрімкі скалисті береги кітловини світилися по обох боках далеко, мов рівні, високі мармурові мури. Потік плив посеред села, тут же біля дороги, шумів і пінився, розбиваючись по каменях, котрими усіяне було його дно, і навіваючи свіжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високі, прорізані в намулі давнього озера, побудовані були кашиці[70] (загати) з річного каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити

70

Кашиця – дамба, загата (Прим. М. Легкого)