Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

усе буде гаразд.

* * *

      Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням – бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори – дивували стрункістю. На галявинах червоніли полчища мухоморів, а їстівні гриби грались у хованки, ледве-ледве підіймаючи килим опалого листя. Грибникові тут була розкіш…

      Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше ковтнути свіжого лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гіллям, шепотівся – неначе кожне дерево проводжало нас цікавими очима. Щось метнулося по стовбуру – білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

      Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

      Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і… скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

      – Гарольде!

      – Що?

      Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

      – Що з тобою?

      – Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але, може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

      – Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?

      Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підпирав підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

      – Ого! – сказала я з повагою.

      – Доводиться… – мій друг поправив чорну зі сріблом хустку – знак мага дороги. – Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

      – А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.

      – Ще й як… Стій!

      Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик – мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочечка, віслючка. На спині віслюка погойдувалися дві великі в’язанки дров.

      Я сховалася за дерево.

      – Добридень, пане головний королівський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

      – Бувай і ти здоровий, – відгукнувся мій друг привітно, але трохи відсторонено, як і належить поважній особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

      – Начебто ніхто не пчихав, – сказала я Гарольду.

      – Що?

      – Ну, у