Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

ил бракує?

      Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама. І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим навершям?

      – Чому ти посміхаєшся? – з підозрою запитала Ритка.

      – Та так, – потерла я кінчик носа. – Просто гарна погода.

      Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється – про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

      Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці – я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

      Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша керівничка перестала до мене чіплятися. (От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?)

      – Ну, бувай, – сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». – Овчинін, якщо тобі на пошту – ходімо.

      Макс зам’явся:

      – Іди сама. Я наздожену.

      Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

      – До себе не запрошую, – сказала я діловито. – У нас неприбрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

      Він почервонів і посміхнувся:

      – А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

      – Щастить, – сказала я із жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двір зайдемо, чи що…

      І ми завернули у двір.

      На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

      Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, і все.

      А раптом король ніколи за мною не прийде?

      Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

      – Ти чого? – запитав Макс.

      – Нічого. А тобі що до того?

      У Макса опустилися куточки губ.

      – Як у тебе настрій змінюється… Щойно усміхалася, а тепер на людей кидаєшся – ні сіло ні впало. А я що – винен?

      – Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справді, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки і все таке…

      – Розумію, – сказав Макс і похнюпився. – Ну, бувай…

      І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

      – Ліно!

      Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят.

      Я обернулася.

      Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

      Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

      Хлопець підвівся мені назустріч:

      – Ти що, мене не впізнаєш?

      І голос же його!

      – Гарольде? – сказала я зачудовано.

      Він винувато посміхнувся.

      – Гарольде!

      Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка – бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

      – Гарольде… це точно ти?

      Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі одміни його обличчя.

      – Лінко… а ти зовсім не змінилася.

      – От іще, – я відсторонилася. – Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

      Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

      – Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

      Він потупив очі:

      – Шість…

      – Скільки?!

      Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

      Але ж річ не тільки в тім!

      – Гарольде! А його величність?…

      Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

      – Здоровий. Не бійся.

      – А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

      – Ні.

      Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинін стояв кроків