Легенда про Сокола. Володимир Горбань

кон’яку… і додому припремося на бровах..

      – Я не можу сьогодні, – Наталка загасила сигарету та з апетитом наринулася на салат, – у мене за пару годин побачення з Ігорем.

      – Щаслива ти!

      – Ага, щаслива, – посміхнулася Наталка, – він ще не відає, що в мене є син. Навіть не знаю, як йому про це розказати.

      – Я теж не можу…

      – Чого не можеш?

      – Напитися сьогодні не можу! Обіцяла шефові ввечері в редакції з’явитися, Ось так – біда… останній день вересня… п’ятниця… наймиліша справа – напитися. Наталко, от скажи мені, чому ми не вільні люди?! От скажи мені, чому я не можу сьогодні напитися, ангажувати ось цього гарненького молодого студента – офіціанта та поїхати з ним на всю ніч до Південної Борщагівки в порожню бабусину квартиру?!

      – А як же ж Альбертік?! – розсміялася Наталка.

      – Та нехай йде він… на хутір метеликів ловити!

      – Ти його зовсім не кохаєш?!

      – Не знаю…

      – Тоді, – Наталка припинила жувати, серйозним поглядом подивилася на Оксану та неголосно промовила, – тоді віддай його мені…

      – Кого? – сторопіла Оксана.

      – Його… Альбертіка.

      – Ти це серйозно? – тут вже Оксана не втрималася та голосно розсміялася. – Навіщо тобі мій слізомий?! Забирай! Забирай його разом із його вічно незадовільною матусею, дядечком-мільйонером, квартирою у центрі Києва, автомобілем на заздрість усім, з його нудністю та комплексами неповноцінності! Забирай! – Оксана не могла зупинити сміх. Сміх нервовий та дуже невеселий.

      – А я подарую тобі Ігорка! – також нервово розсміялася Наталка. – Він, до речі, з колишніх військових, майор.

      Оксана миттєво перестала сміятися і, зщуливши очі, поглядом розлюченої левиці суворо заявила:

      – Мені майор не потрібен! Мені потрібен тільки… князь!

      – Генерал чи що?

      – Ні, не генерал. Князь!

      – Ти очуміла?! – Наталка випнула очі. – Який князь?! Принц на білому коні чи що? Знаєш, подруго, жінки, що у тридцять років мріють про принца або недорозвинуті, або погано закінчують. До того ж твій Альбертік і є принц на білому «Мерседесі», мрія будь-якої розумної жінки…

      – Мені принц не потрібний…

      – Ну, ти не від цього світу, подруго, якщо розкидаєш такими чоловіками! Щось з тобою не так. Ти ж розумна жінка!

      – Добре, проїхали, – Оксана відсунула від себе тарілку і не стала їсти салат, але з великим жаданням прийнялася за каву. – А Альбертіка забирай! Можливо, тобі він яким-небудь чином буде у нагоді, подруго…

      – Ти це серйозно, Оксано?!

      – Цілком!

      Наталка дужче за колишнє випнула очі. І спантеличено запитала:

      – А як?

      – Так дуже просто. Завтра вранці ми з Альбертом запланували поїхати на Рось. Це така річка, а на її березі неподалік від Білої Церкви туристична база одного з колишніх науково-дослідних інститутів. У тому НДІ колись давним-давно починав своє кар’єрне піднесення Альбертів батько. У Альберта