Фет-Фрумос і сонце та інші балканські казки. Народна творчість

ласку. Як чогось тобі не ставатиме, постукай пальцем у цю коробочку і скажи, чого тобі треба. Усе буде вмить!

      Узяв кухар коробочку, сказав гномові «спасибі», поліз назад у кухню. А там управитель.

      Узяв кухар коробочку, постукав у неї пальцем і каже:

      – Ану, люба, збери мені їжі на дорогу!

      І де не взялася – з’являється торбина, а в ній усяка-всяка їжа. Сподобалося це кухареві, він іще дечого зажадав, і все йому було. Управитель навіть рота роззявив.

      – Ну й коробочка! – каже. – Де взяв таку?

      Кухар сказав де. Потім уклонився й пішов. А управитель подумав: «От би і мені таку коробочку! Я вже підлещуся до цього гнома, замолю свій гріх! Треба скоріше баранини наварити!»

      Наварив він баранини, сів та чекає на гнома, а того, як на те, нема.

      – Гей, підпічнику! – покликав управитель. – Заходь, любий, на гостину!

      Почув це гном, виліз.

      – Чого хочеш? – каже. – Їжі в мене вистачає – мені кухар на тиждень дав.

      – А ти свіжого покуштуй, – умовляє управитель. – Може, дужче сподобається.

      Скуштував гном свіжого.

      – Спасибі, – каже. – Смачно. Ходімо, я тобі віддячу.

      Полізли вони під піч. Схопив управитель коробочку та скоріше назад – у кухню. Навіть не подякував – так поспішав. Побіг швидше до пана і давай хвалитися, що зараз у них усе буде, чого вони захочуть. І давай гамселити в коробочку. Тільки стукнув, а звідти як вискочить гном із залізною палицею й ну періщити пана з управителем. До нестями побив. А сам одразу зник. І коробочка також зникла. Тільки їх і бачили.

      Найдорожче – це сіль

      Болгарська казка

      Один цар мав три доньки-красуні. Цар їх дуже любив, піклувався про них, дбав, щоб вони стали добрими й розумними.

      Хотів він видати доньок заміж в інші царства і мати більше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:

      – Скажи мені, донечко, як ти мене любиш?

      – Люблю тебе, як золото, тату! – відказала дівчина.

      – Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, доню, – питає він середульшу, – як ти мене любиш?

      – Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камінці! – відповіла та.

      – Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де матимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішне. А ти, дитя, як мене любиш? – спитав найменшу.

      – Я, тату, люблю тебе, як сіль! – відповіла найменшенька.

      – Як сіль? – закричав цар, аж голос у нього затремтів. – Ти мене зовсім не любиш, а я ж так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти мені не дочка, йди геть звідси, щоб я й не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна!

      Цариця, коли це почула, дуже злякалась, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося. Хотіла вона все владнати, як і кожна мати, що любить своїх діток. Проте цар і слова не дав мовити, вигнав найменшу доньку.

      Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж своїх старших дочок у багаті царства, як того і хотів, поріднився з відомими володарями. А про найменшу доньку геть забув, навіть імені її не згадував.