У печалі є крила. Макс Портер

це не я, оох, гудрон, смолобетон. Їстівне, липке, погане маскування.

      Припніть мене до щогли, або я битиму її, доки моя арифметика не витрясе з неї пробач, пробач, пробач, гляди! Відтята рука, ожина, скринька з лебедями, скринька історій, парабола струменю сечі, краще відійти, мушу стояти спокійно, щойно припиню тремтіти, щогло, припини тремтіти.

      Гей, гляди, довіряй мені. Це я чи це не я надійно доправив сента-вінсента до Лісабона. Безпечна подорож, трохи печінки, нюх-нюх, кондиціонер для тканини, шкіра, рейки, розплавлені бомбардуванням кулі. Це я чи не я переніс відьму через ріку? Лайно, ні, не переніс. Співай пісень, дрізд автоматичний, йди-на-хуй-жовтий, гидкий, милий хлопче, жарт, cкрип, жарт, скрип, жарт. Терпіння.

      Я міг би відкинути його на стільці й по краплі годувати правдою про те, як його дружина помирала протягом години. ІНШІ ПТАХИ ТЕЖ ТАК ВЧИНИЛИ Б, немає в королівстві доброго лиходія. Краще вже покаркати.

      Я вірю в терапевтичні засоби.

      Хлопці

      Ми були маленькими хлопчиками з машинками на дистанційному керуванні й наборами кольорових штампиків, і ми знали – щось трапилося. Ми знали, що ніхто не відповідає прямо, коли ми питаємо «Де мама?», і знали, ще до того, як нас відвели до нашої кімнати й сказали сісти на ліжко по обидва боки від тата, що все змінилося. Ми здогадалися й зрозуміли, що тепер почалося нове життя і що тато був тепер інакшим татом, а ми тепер стали іншими хлопчиками – відважними новими хлопчиками без мами. Тож коли він сказав нам, що сталося, я не знаю, про що думав мій брат, але я думав отаке: «Де пожежні машини? Де метушня і гамір, властиві таким подіям? Де незнайомці, що полишають свої справи, щоб допомогти, крики, мерехтіння флуоресцентного обладнання „швидкої“ перед нами в спробах заспокоїти нас, врятувати нас».

      Мають бути люди в шоломах, що говорять новою драматичною мовою кризи. Рівень шуму має бути нестерпним, цілком позаземним і неприйнятним як для нашої затишної лондонської квартири.

      Не було натовпів, і незнайомців в уніформах, і не було кризової мови. Ми лишилися ходити в піжамах, і до нас приходили люди й приносили різні речі.

      Канікули й школа змішалися в одне.

      Крук

      В інших версіях я лікар чи привид. Ідеальні засоби: лікарі, привиди та круки. Ми можемо робити те, чого не можуть інші, типу як зжирати горе, абортувати таємниці, вести сценічні бої з мовою чи Богом. Я був другом, приводом, богом з машини, жартом, симптомом, вигадкою, провісником, милицею, іграшкою, фантомом, оманою, аналітиком і нянькою.

      Зрештою, я був «центральним птахом… усіх усюд»[1]. Я – шаблон. Я це знаю, знає і він. Міф, у який можна просочитися. Провалитися.

      Мені постійно доводиться захищати свою позицію, бо моя позиція вразлива. Ви не знаєте казок про своє походження, своєї біологічної суті (випадковість), своєї смерті (укуси комарів, здебільшого), свого життя (заперечення, із задоволенням). Я неохоче обговорюю абсурдність із будь-ким із вас, з тими, хто переслідував нас споконвіку. Яка користь купці згорьованих людських істот від крука? Нагромадження.

      Тремтіння.

      Рана.

      Затичка.

      Позіх.

      Тягар.

      Проміжок.

      І

1

Посилання на висловлювання Теда Г’юза про круків. (Тут і далі прим. пер.)