Мистецтво любові. Еріх Фромм

відрізняється. Якоюсь мірою це природна й нормальна форма боротьби із самотністю; почасти це відповідь на проблему ізоляції. Та для багатьох людей, яким не вдається побороти самоту за допомогою інших способів, сексуальний оргазм уособлює функцію, що не надто відрізняється від алкоголізму чи наркотичної залежності. Він перетворюється на відчайдушну спробу втекти від тривоги, що її породжує самотність, і, як наслідок, відчуття самотності тільки зростає, оскільки якщо немає любові, статевий акт ніколи не стане містком над прірвою між двома людьми – хіба що на якусь мить.

      Усі форми оргіастичного єднання мають три спільні риси: вони інтенсивні, навіть бурхливі; охоплюють усю особистість – і душу, і тіло; характеризуються тимчасовістю й періодичністю. Геть протилежне можна сказати про форму єднання, що є рішенням, до якого людина найчастіше зверталася раніше і яке обирає тепер, – єднання, що ґрунтується на підпорядкуванні групі, її звичаям, традиціям і переконанням. І тут ми теж спостерігаємо суттєвий розвиток.

      У первісному суспільстві група невелика: вона складається з тих, хто поділяє одну кров і одну територію. Із постійним розвитком культури група збільшується – вона об’єднує мешканців полісу, жителів великого штату, парафіян у церкві. Навіть найбідніший римлянин пишався тим, що міг сказати: «Civis romanus sum»[4]; Рим та Римська імперія були його родиною, домівкою, світом. Так само в західному суспільстві єднання з групою є поширеним способом боротьби із самотою. Це спільнота, де індивідуальність великою мірою зникає, де головна мета – належати до натовпу. Якщо я такий, як і будь-хто інший, якщо в мене немає відчуттів або думок, що вирізняли б мене, якщо мої звички, одяг та ідеї є відповідними до тих, що панують у групі, то я в безпеці – врятований від почуття самотності, що мене лякає. Щоб досягти такої слухняності, диктаторський режим застосовує погрози й терор, а в демократичних країнах використовують навіювання й пропаганду. Утім, між цими двома системами є одна відмінність. Щодо демократії, то тут можливий непослух – він, поза сумнівом, не зникає повністю. У тоталітарній системі непослуху можна чекати лише від одиниць – непересічних героїв або мучеників. Та, незважаючи на цю відмінність, у демократичних суспільствах спостерігається суттєвий рівень покори. Це можна пояснити тим, що потребу в єднанні конче слід задовольнити, і якщо іншого – кращого – способу бракує, єднання з натовпом і підкорення йому стає панівним. Людина може усвідомити силу страху бути іншим, іти на кілька кроків попереду юрби тільки тоді, коли усвідомить глибину потреби не бути самотньою. Іноді такий страх непокори раціоналізується як страх перед реальними загрозами, що можуть залякати непокірливого. Проте насправді люди хочуть підкорятися значно більше, ніж їх до того змушують, – принаймні за умов західних демократій.

      Більшість людей навіть не усвідомлює своєї потреби підкорятися. Вони живуть ілюзією: вважають, що дотримуються

4

«Я римський громадянин» (лат.).