Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

життєвий фокус, якусь важливу нагоду втрачено.

      – Джо! – звернулася до вихованця Надін. Її обличчя було відсторонене, вона знову оволоділа собою.

      Хлопчик трохи відсунувся від матінки Ебіґейл і подивився на неї.

      – Відійди, – сказала Надін і твердо подивилася на Еббі, звертаючись не до хлопчика, а безпосередньо до неї. – Вона стара. Ти їй зробиш боляче. Вона дуже стара і… не дуже міцна.

      – О, та я, певне, цілком ще міцна, щоб любити отакого хлопчака! – відказала матінка Ебіґейл, але їй самій ці слова здалися непереконливими. – Схоже, в нього був важкий шлях.

      – Так, він стомлений. Та й ви теж, здається, стомилися. Ходи, Джо.

      – Я її люблю, – відповів хлопчик, не сходячи з місця.

      Від цього Надін ніби аж здригнулася. Її голос став суворішим.

      – Відійди, Джо!

      – Це не моє ім’я! Лео! Лео! Ось моє ім’я!

      Тихий гурт прочан знову притих: усі зрозуміли, що сталося й відбувається щось несподіване, але що саме, не розуміли.

      Дві жінки зітнулися поглядами, немов мечами.

      «Я знаю, хто ти!» – казали очі Еббі.

      Надін відповідала: «А я знаю, хто ти!»

      Але цього разу Надін першою відвела очі.

      – Добре, – промовила вона. – Лео, чи як скажеш. Просто відійди, не втомлюй людину.

      Хлопчик неохоче відпустив руки матінки Ебіґейл.

      – Заходь до мене, коли захочеш, – сказала Еббі, але очей не підвела, щоб показати: це стосується не Надін.

      – Добре, – відповів хлопчик і послав бабусі повітряний поцілунок. Надін стояла з кам’яним обличчям. Мовчала. Коли вони спускалися з ґанку, її рука тримала вихованця за плечі вже скоріше як налигач, ніж як знак, що все добре. Матінка Ебіґейл дивилася, як вони йдуть, розуміючи, що знову втратила фокус. Коли вона не бачила лиця тієї жінки, відчуття одкровення розмивалося. Матінка почала сумніватися у тому, що їй відчувалося. То була просто якась жінка… але чи так уже просто?

      Молодий чоловік, Андервуд, стояв під сходами, похмурий, мов чорна хмара.

      – Чому ти так поводилася? – спитав він жінку, і хоча говорив тихо, матінка почула ці слова.

      Жінка не звернула на це уваги. Пройшла повз, ані слова не сказавши. Хлопчик благально подивився на Андервуда, але ця жінка за нього відповідала, і хлопчик дозволив їй потягти його далі, потягти геть.

      На мить запала тиша, і раптом матінка відчула, що має її заповнити, та не знає чим…

      …чи справді це потрібно?

      Чи не її справа її заповнити?

      І якийсь голос тихо спитав у неї: «Чи не так? Чи твоя це справа? Чи за тим Бог привів тебе сюди, жінко? Щоб ти стала офіційним зустрічальником у Вільній зоні?»

      «Я не можу думати, – відказала матінка Ебіґейл. – Ця жінка має рацію: я ВТОМИЛАСЯ».

      «Він приходить не лише у власній подобі… – не відступався тихий внутрішній голос. – У подобі вовка… ворони… змії…жінки».

      Що це означає? Що тут відбувається? Що, заради всього святого?

      «Я тут сиділа, пишалася, чекала, щоб мені кланялися – так, от саме цим я й займалася, не заперечую – і ось прийшла