Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

у пластиковій пляшці, кукурудзяний крохмаль та йод. Зважаючи на сентиментальність, я обрав би рисовий крохмаль, однак дістати кукурудзяний було легше. Вдома я відклав покупки й причепив папірця зі своїм розділеним нутром на холодильник. Навіть бідні люди в Америці мають холодильники, не кажучи вже про воду, туалет зі змивом та електрику двадцять чотири години на добу – комунальні виго`ди, які в нас удома мали не всі представники навіть середнього класу. Чому тоді я почувався бідняком? Можливо, це якось стосувалося моїх житлових умов. Моїм домом була квартира з однією спальнею на першому поверсі, й найпримітнішою її рисою був всеохопний запах вати з пупка, чи принаймні так я написав своїй тітці. Того дня, як і в усі дні до того, апатичний від горя Бон лежав на довгому язику нашої червоної велюрової софи. Виходив він лише заради роботи – прибирання вечорами в церкві преподобного Р-р-р-рамона, що намагалась економити на порятунку душ. Таким чином доводячи, що можна одночасно служити і Богові, і мамоні, церква платила Бонові неоподаткованою готівкою. Не маючи прибутку, що підлягав оподаткуванню, Бон міг розраховувати на державну допомогу й отримував її з крихтою сорому у відчутті свого права на неї. Він служив своїй країні за копійки, бився у війні, якою керували американці, й дійшов практичного висновку, що державна допомога – винагорода, ліпша за медаль. Він не мав вибору, крім як прийняти свою долю, бо нікому не був потрібен чоловік, що міг стрибати з літака, повзти тридцять миль,[29] маючи вісімдесят фунтів[30] на спині, поцілити в центр мішені з пістолета і гвинтівки та прийняти більше ударів, ніж один з тих змащених олією професійних реслерів у масках, яких показує телебачення.

      У ті дні, коли Бон забирав урядову подачку, як-от сьогодні, він витрачав готівку на ящик пива, а на талони на харчування брав тижневий запас морожених напівфабрикатів. Я взяв з холодильника свою порцію пива і приєднався до нього у вітальні. Бон уже обстріляв себе півдесятком бляшанок, розкидавши порожні по килиму. Він лежав на спині, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращі меблі, що в нас були, – залатане, але годяще крісло-релакс з відкидною спинкою та підставкою для ніг, – й увімкнув телевізор. Пиво на колір та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу і сумлінно й безрадісно пили, аж поки не відрубались обидва. Я прокинувся десь на межі дуже пізнього вечора і дуже раннього ранку з відчуттям гидкої губки в роті, наляканий відрубаною головою гігантської комахи, що роззявила на мене свої щелепи, аж поки не усвідомив, що це лише телевізор, оздоблений деревом, зі звислими антенами. Лунав національний гімн, і зірки й смуги розвівалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкішних пурпурових гір і реактивних літаків у небі. Коли на екран нарешті впала завіса статики й снігу, я поплівся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральні, тоді – на нижню койку двоповерхового ліжка в нашій вузькій спальні. Бон уже дістався до верхньої. Я влігся і уявив собі, що ми спимо, наче солдати, хоча єдиним місцем біля Чайнатауну, де можна було дістати двоповерхові ліжка, були

29

Приблизно 48 км.

30

Приблизно 36 кг.