Гаряче молоко. Дебора Леві

ось і не треба. Ніколи. Ти будеш непохитною, як дерево, підходячи до нього?

      – Дерево ніколи не буває непохитним.

      – Тоді як колода.

      – Так, я буду стояти прямо, як колода.

      – Як листочок.

      – Листочок ніколи не буває непорушним.

      Вона досі дивилася в небо.

      – Є одна проблема, Зофі. З собакою Пабло погано поводилися. Він не знатиме, що робити зі своєю свободою. Собака бігатиме по містечку й кусатиме всіх дітей. Якщо відв’яжеш його, маєш відвести його в гори й там випустити на волю. Тоді він справді буде вільним.

      – Але ж він здохне в горах без води.

      Тепер вона поглянула на мене.

      – Що гірше, сидіти на прив’язі цілий день без миски води чи бути вільним і померти від спраги?

      Вона звела ліву брову, ніби питаючи: «Чи ти трохи істеричка? Ти змусила офіціанта відчиняти ногою двоє дверей, шукаючи чоловіка, якого там немає, ти не вмієш закручувати кран, не вмієш кермувати машиною, і ти прагнеш звільнити неодомашненого пса».

      Вона спитала, чи хочу я пройтися на пляж.

      Я хочу.

      Я скинула білі шльопанці, і ми перестрибнули три кроки, які відділяли бетонну терасу кав’ярні від пляжу. Було щось особливе в тому стрибку, бо ми не спустилися східцями, а одночасно побігли. Ми швидко бігли по піску, ніби гналися за кимось, знаючи, що він там, хоч і не могли його бачити. Невдовзі ми уповільнили крок і пішли вздовж берега. Інґрід, роззувшись, глянула на мене й кинула черевики в море.

      Я почула, як кричу: «Ні, ні, ні!» Задерши спідницю, я побігла вихоплювати їх із хвиль. А коли нарешті вже тримала їх коло грудей, вийшла з води й віддала черевики їй. Взявши по черевику в руку, вона почала гойдати ними, витрушуючи воду, потім розсміялася:

      – Хай їм, цим черевикам. Я не хотіла лякати тебе, Зофі.

      – Це не твоя провина. Я сама по собі налякана.

      І чому я таке сказала? Що сама по собі налякана?

      Ми йшли далі, обминаючи пісочні замки, які зводили діти разом з батьками, мудровані королівства з баштами та ровами. Дівчинка років семи зарилася по пояс у пісок, закопавши ноги, як є, а троє її сестер витесували їй з піску русалчин хвіст. Підстрибнувши, ми знов побігли, поки не дісталися кінця пляжу. Коли я впала на купу чорних водоростей біля каменів, Інґрід Бауер зробила те саме. Ми лежали горілиць, пліч-о-пліч, спостерігаючи за синім повітряним змієм, що летів у синьому небі. Я чула, як вона дихає. Раптом змій зібгався й почав поволі спускатися. Я жадала, аби моє життя відпливло разом з хвилями, що накочувалися, щоб розпочати життя зовсім нове. Але я гадки не мала, що це означає чи як це здійснити. У кишені в шортах Інґрід задзеленчав телефон. Вона перевернулася долічерева, щоб дістати його, я теж перевернулася, ми присунулися одна до одної. Мої потріскані губи торкалися її повних та м’яких – ми цілувалися. Хвиля прибувала. Я заплющила очі, відчуваючи, як вода вкриває мені литки, а на гадку спала заставка з мого ноутбука, сузір’я на цифровому небі, рожеві вири, що втілювали космічний газ та пил. Телефон не вгамовувався, а ми продовжували цілуватися, вона тримала мене за ужалене медузою плече, стискаючи пурпурові