Душа окаянна. Дарина Гнатко

ж кинулась до дочки, спробувала вхопити за руку, та де вже там, вирвалася та від матері, підлетіла до столу, безстрашна й стрімка, нахилилась до батька й не промовила, а просичала прямо в вічі: – Ні, я вам не Ганя, й не Марусина, покірливо покалічити свого життя не дам.

      Отець Сава вмить почервонів, а там як гаркне:

      – Ану цить, бісова угоднице! Що накажу, те й робитимеш! Це ж де таке хто видав – щоб супроти батька йти.

      Марта у відповідь лиш вуста свої покривила гарні та пишні, але очей, що палахкотіли ненавистю та випромінювали дух непокори, не відвела, зустріла погрозливий погляд батьків без остраху, яко справжня Красноглядівна.

      – Що хочте мені робіть, хоч до смерті забийте, – правила своє вона, така молода та гарна, що бери й милуйся, – а за того вашого полковника я не віддамся.

      Красногляд напружився.

      – Віддасися, нікуди ти в мене не подінешся, – запевнив він норовливу дочку, гнівно поблискуючи очима та змушуючи серце Васси затинатися від болю, гіркого болю за кохану дочку. Бачила мати, що прокидається вже в чоловікові той звір заснулий, що наливав очі його лютим злом та кривавою імлою, і робився він тоді спроможним на будь-що. – Треба буде, я тебе й напівживою за коси потягну до вівтаря, а за пана Ковальського, аби засватав, віддам, не роздумуючи.

      Марта гнівливо зиркнула чорним оком.

      – Хоч би там що, не піду! Вдавлю себе, візьму гріх на душу, а по-вашому все одно не буде! – вигукнула, гордовито випростовуючись. Васса від тих слів її похолонула й дрібно-дрібно захрестила груди. Он як позиркує, гаряча та нестримна, а що як справді заподіє собі щось? Господи, заступи й помилуй її від такого гріха, про який і подумати страшно, не то що промовити.

      Вона кинулась до доньки.

      – Мартуню!

      – Ану цить! – заревів могутнім голосом отець Сава з такою силою, що пополотніла Явдоха трохи не зомліла, але Марта навіть не здригнулась, гордовито стояла перед розгніваним батьком, чия лють дедалі дужчала. І Васса знала, чом суперечить йому Марта, чом спокою вона не має, чом кидає в лице батькові ці непокірливі слова. Не може вибачити, бідолаха, йому того, що забрав у неї Микиту, нещадним крадієм украв у молодшої дочки перше кохання. – Досить пестити вже її, бісову душу, і так випестила та викохала зміюку в домі моїм! Та я свого не полишу, пана полковника через примхи дурної дівки не втрачу. Затям собі добре, Марто, ти все одно вволиш мою волю.

      – Ні!

      Мить, і важка, з товстими пальцями рука, що в храмі Божім чинила відправи, саднула в ніжне біле личко Мартине. Гордовита голівка з важкою, товстою косою гойднулась назад, а з розбитої нижньої губи червоною стрічечкою зазміїлася свіжа кров.

      – От душа проклята, окаянна, – засичав Красногляд і вдарив ще раз. Почервоніла від ляпаса того ліва бліда щічка ніжного лиця попівни затряслася вся. Нажахана Васса заклякла й не здужала поворухнутись, але Марта гордо звела голову, сміло дивлячись на батька очима, сповненими ненависті. – Я навчу тебе, як бути послушною батькові! Досить