Гуморески і не тільки. Борис Байков

      Вчивсь Микола той у школі,

      Вже ходив у другий клас.

      Знав урок? – З’являвся в школі.

      Якщо ж ні – робив вже «пас».

      Якось наш герой спромігся

      Прогуляти аж два дні.

      Казав неньці, що втомився,

      Й бачив двійку уві сні.

      – Ну скажи мені, Миколо,

      Вчитель потім запитав, —

      Чом не був два дні у школі?

      Знов уроків не читав?

      – Позавчора моя мамка

      Якраз випрала штани.

      Ну а вчора біг я ранком,

      Бачу: знов висять вони.

      Придивився – інший колір,

      Ні! Це, певно, не мої!

      Щось знайоме бачив в школі,

      Глядь! – я в вашому дворі!

      Вмить скумекав – безумовно,

      Що й вам випрали штани.

      Тож, мабуть, і ви, шановний,

      були вчора вихідний!

      ПОРА ЧАРІВНА

      Знов прийшла пора чарівна

      І прокинулась земля.

      В лісі проліски, вербина,

      Сніжні плями у полях.

      А в деревах забуяли

      Соки живлення – нектар.

      Ось і сонечко заграло,

      І віта зелений дар.

      Нехай буде ще негода,

      Та, як кажуть, то дарма,

      Бо прокинулась природа,

      І не вернеться зима.

      Пахне вже весною в квітні,

      Знову радість у серцях,

      В незалежній Україні

      Майорить народний стяг!

      Нам й піввіку не минуло,

      Як то кажуть, – ще дитя!

      Попри це, усі відчули,

      Як покращилось життя.

      Ой весна – весна буяє!

      Розквітає, наче врода!

      Мирний поступ всіх вражає

      Українського народу.

      НЕ ДО СМІХУ

(гумореска)

      Ти чого насупився, Іване? —

      Так товариш близький його запитав,

      Отже, бачу, і настрій поганий,

      Може, трохи вночі недоспав?

      Так тому, що зібравсь увілънити

      Секретарку свою чарівну,

      А, було, вже надумав кохати,

      Так устрів у халепу одну.

      Днями йду я з роботи додому.

      Тільки й втримався ледь на ногах,

      Бо побачив її, нашу Тому,

      Тягне кошик важкий у руках.

      Ну яким би я був джентльменом,

      Щоб спокійно дивитись на це,

      Кошик враз опинився у мене,

      В Томці ж вдячність лягла на лице.

      А коли привела в дім красивий,

      Ще й пестливо мене обняла,

      Поцілунок був дуже чутливий,

      Я ж подумав: «Аванс вже дала»!

      У наступні хвилини чекання

      Я не бачив її лише мить,

      Бо вона зачинилась у спальні,

      Щоби згодом мене запросить.

      Я ж в уяві палкого кохання

      Час не гаяв – все з тіла убрав.

      Залишилось з’єднатись в бажанні,

      Обійняти єдину «май лав».

      Раптом чую: «Заходь вже, коханий!»

      Я ввійшов і в ту ж мить остовпів:

      Бо стою у «костюмі Адама» —

      За столом же – весь мій колектив!

      Правда, треба віддати пошану:

      Колектив мій мене зрозумів.

      Бо почув лиш звертання: «Іване,

      Спати рано іще, ти ж не пив!»

      Ось така драматична вистава

      Приключалась, Миколо зі мною.

      – Тю, подумаєш, з ким не бувало.

      Ти радій, що вернувсь з головою!

      Я б з тобою погодивсь, Миколо.

      Так! Без гумору тяжко прожити.

      Але ж, знаєш, я був зовсім голий,

      Тож й від гумору треба спочити.

      МИЛАСЯ

      У степу біля хати

      Підростав я на волі,

      Як не пестила мати,

      Все ж зустрів свою долю.

      Хоч не краля з косою,

      І рука не тендітна,

      Проте ходить босою,

      Й до дорослих привітна.

      А як з раночку встане,

      Ще як півні співають,

      Вийде з хати на ганок,

      Мов