Царський пояс. Лідія Гулько

Остап зиркнув у тому напрямку – і позеленів від люті. Кинувся до телевізора.

      – Геть, капосна. Знахабніла – на телевізор вилізла, – несамовито кричав.

      Чоловік враз стих. Обхопив голову руками і до дружини:

      – Марійко, напевне, я марю.

      – Не мариш, любий. Тільки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.

      Чоловік придивився до заклятого хатнього ворога. На миші зелена спідниця і біла, вишита українським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузці. Пищить, капосна, людською мовою:

      – Дорогі люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилікувала травою, яку збирала на скіфському полі. Там живуть ваші далекі предки.

      – Які ще предки? – пробубнів вкрай ошелешений Остап.

      – Наші предки – скіфи! Хіба не зрозуміло? – нетерпляче повчав батька синок.

      – Скіфія – казково багата країна, – пищала далі Миша. – У вас, Євстахію, є перепустка до Скіфії – перстень із чарівним каменем. Камінь містить космічну інформацію про минулі часи. Ваша родина має щасливу нагоду відвідати своїх пращурів. Не бійтеся: вас там радо зустрінуть. А Мишуні після хвороби обов’язково треба підкріпитися, бо він іще слабкий. Я проведу вас до Скіфії, покажу дорогу.

      Остап повільно приходив до тями. Він пригадав, як колись, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ і вивів звідти Марусю. Вона стала йому вірною дружиною, а Михайликові матір’ю. Задля годиться запитав:

      – А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бідні, а тобі в нашому обійсті голодно.

      Миша звела докупи передні лапки, сумно схилила голівку набік.

      – То правда. Не весело мишам у вас, Євстахію, живеться. Але ми спокутуємо гріхи своєї прабабці. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане від очей смертних. Хист містився у вашій первісній бороді. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкішну бороду. З того часу ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж ходимо голодні.

      Остап аж підскочив. Ось, виходить, хто відібрав у нього хист ворожбита й зробив його нікому не потрібним. Він прагнув розправи. Хотів убити балакучу внучку вусатої нерозумної бабці. Уже й руку для розправи заніс. Але трішки подумав – і опустив.

      – То чому не перейдете у село, до заможних господарів, де водиться і пшениця, і пашниця? – змінив чоловік тему.

      – Не у моїй волі покинути ваше обійстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти двері, що ведуть до Скіфії. Шлях у той далекий край пролягає над кручею і саме під вашою хижкою.

      – Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Мишко.

      Хлопчика розпирало від бажання побувати в загадковій Скіфії. Якщо дорослі й надалі впиратимуться, то він не витримає, лопне, як мильна бульбашка.

      Остап гримнув на нетерплячого сина:

      – Не заважай розмовляти.

      І знову до хвостатої:

      – Чи зможемо ми повернутися після мандрів до своєї хати?

      – Клопоту з поверненням, Євстахію, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень і сказати два слова: «Хочу додому». Я миттєво з’явлюсь – і приведу вас сюди.

      Родина повеселішала. Остап ніжно запитав дружину:

      – Марійко,