Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

сухі палиці, що переломлювалися, наче хворостинка під натиском сильного, безжалісного вітру.

      Генерал зустрів нас своїм звичним мовчанням і таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозі його будинку, наче слабкі, інфантильні переростки, які ще вірили в чудо. Проте він, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки і психіатрія для Марини.

      Ми увійшли в дім. Генерал ішов попереду і махнув нам рукою, що означало, аби ми слідували за ним. Ми так і зробили.

      У його вітальні було затишно. Горів камін та грала тиха музика. То був Назарій Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сідати, і ми зайняли місця за великим столом. Непомітно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стіл. За лічені хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та дві пляшки горілки. Генерал сам відкоркував одну з них й наповнив наші чарки.

      – Вічна пам’ять тобі, Андрюшка! – сказав він і випив.

      Ми слідували його прикладу.

      Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.

      – Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав він мене.

      У відповідь я лишень стверджувально хитнув головою.

      – Суки, – процідив крізь стиснуті зуби генерал. – Андрія я їм не пробачу.

      Я подивився на нього і зрозумів, що він їм не пробачить.

      Коли ми випили по третій чарці, генерал звернувся до Принципа:

      – Іване, пам’ятаєш ту нашу розмову тижні три тому? Ти закипав люттю, і твої емоції кричали в самісіньке моє обличчя «тільки Гнів Божий»?

      Ми завмерли. Нарешті, він сказав це в голос. Нам не потрібно було пояснювати, що ми перебуваємо в очікуванні найважливішого рішення нашої війни. Напевно, що ніколи ми не були ще так зосереджені, як у ту мить.

      Генерал підвівся. Він стояв перед нами, обпершись руками об стіл, і ми бачили, як на його обличчі почали проступати жили, пульсуючи своєю ненавистю до покидьків, що відрізали нашому Андрію його єдину розумну й світлу, але таку нещасну голову.

      – Я кажу тобі про операцію наших ізраїльських колег під кодовою назвою «Гнів Божий», – продовжував звертатися виключно до Принципа генерал. – Нагадати тобі деталі?

      – Не треба. Я в курсі справи, – сказав на те Іван.

      – Все ж таки, я нагадаю і тобі, і цим двом, – заперечив генерал і кинув на нас своїм суворим оком.

      Ми з Нечипайлом мовчали, готові слухати його аж до самого ранку. Ми давали йому можливість сказати слово, бо саме слово мало вилити усю біль, усю його лють та ненависть до тих, хто вбив його найкращого учня, продовжувача справи професійної розвідки, геніального нелегала та диверсанта Андрія Хворостенка.

      – Операція «Гнів Божий», відома ще як операція «Штик», розпочалася у 1972-му і тривала 20 років. Уявляєте собі, хлопці, цілих 20 років вони вели полювання на тих, хто був винний у смерті ізраїльських спортсменів.

      – Але їм же не поталанило досягти головної мети! МОССАД так і не ліквідував усіх причетних