Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова

удав, що бачить мене вперше. Посидів із відсутнім виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стільчика, дістав звідкись картатий носовичок – витерти спітнілого лоба, потім раптово підхопився і накивав п’ятами.

      Так я й не знаю – отримав він свою спадщину, чи відповідальні адвокати «Leman and sons» і досі розшукують спадкоємців містера Дмитрія М. Щербанюка. Утім… Я певна, що не відповів, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.

* * *

      І ось іще…

      Якось задзвонив мій телефон. Чую тоненьке старече, із деренчанням у голосі:

      – Емм… Це хто?

      Зітхаю приречено, називаю ім’я. Я її завжди впізнаю. Ну що чекати від бабусі, котра гадки не має про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зі стажем у сорок п’ять років, коли телефонує кудись, спочатку суворо запитує: «Хто це?» І всі (включно з начальником міліції та головою виконкому) ніяковіють, наче школярі, і сором’язливо та розгублено називають своє прізвище. Лише я, до речі, зі всієї цієї компанії притьмом кидаю слухавку.

      – Емм… Це Василіса Семенна. Знаєш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?

      – Як же я його перекладу? Він же у вас – а я вдома.

      – Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.

      – Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечері…

      – Давай я тобі прочитаю? Я ж учителька зі стажем сорок п’ять років, – продовжувала слухавка, що не терпіла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузінес… неус… оф…

      – Щось я не впізнаю англійської. Може, це інша мова?

      – Ну як то? Я ж бачу, що англійська. Усе надруковано красиво, на блакитному гладенькому папері.

      – Ну, не знаю. Якщо надруковано. Може, це спадщина якась вам надійшла… – необачно бовкнула я.

      – Я-як-як ти сказала?! – голос Василіси Семенівни зміцнів.

      – Ні-ні, це лише припущення… – позадкувала я. – Просто інколи у нас тут трапляється, що отримують офіційні папери, а там…

      Слухавку на тому кінці кинули. Через кілька хвилин, розвішуючи на сушарці дитячі речі, я почула істеричний гавкіт собак, а тоді побачила у вікно, як щось стрімке і велике у хмарах пилу завертає до нашої спокійної затишної оселі.

      Баба Надя, виглянувши з тераси, приклала долоню до чола і прокоментувала:

      – Шось суне…

      Справді «шось» квапливо сунуло. Просто до мене.

      Захекана Василіса Семенівна із дулькою-пучком на потилиці, в блакитному халаті, у криво застебнутій кофті та домашніх капцях, стояла на порозі, тримаючись рукою за горло (їй явно бракувало повітря). А другою простягувала мені під ніс блакитного конверта.

      Всадовивши настирну гостю, я прочитала листа під її нетерплячим поглядом і репліками: «Ну що там, га? Скільки, га?» Лишенько, як же мені було її жаль! Вона стрімголов мчала до мене, вважаючи, що коли Федоренки отримали спадщину і Гульпаки отримують допомогу від їхньої багатої конфесії, то раптом і їй щастя привалило? І вже десь на краю її планів і мрій вона прикинула, як розподілити