Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

дівчат. У ногах ліжка згорнувся клубочком песик – мальтійський пінчер. Лунає дзвоник. Песик гарчить.

      Маркіза (не уриваючи читання): Тихо, Жужу… Ходи до мене.

      Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпає до хазяйки.

      До кімнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиєю, яка уподібнює її до карлички.

      Флорентина: Вона прийшла, пані.

      Маркіза (не зводячи очей від журналу, перебираючи шерстку песика): І який має вигляд?

      Флорентина мовчить, тупо витріщившись у простір перед собою.

      Маркіза (дуже голосно): Який вона має вигляд?

      Флорентина: Висока.

      Маркіза: Молода?

      Флорентина: Так.

      Маркіза (відклавши журнал, знімає окуляри): Котра година?

      Флорентина: Пів на дев’яту.

      Маркіза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собі йде і повертається о дев’ятій. Або ні… хай чекає. Ти перевірила її паспорт?

      Флорентина: Ні. Але вона має направлення від старшої медсестри.

      Маркіза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Візьми в неї паспорт і принеси його сюди.

      Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркіза обережно поправляє подушки; на обличчі її – вираз легкої нетерплячості. Вона заплющує очі й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.

      Флорентина повертається з паспортом у руці. Маркіза надіває окуляри, розкриває паспорт і уважно розглядає фото молодої вродливої дівчини.

      Маркіза (по складах): Мі-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усміхається. Закриває паспорт і, повагавшись трохи, кладе його на поличку нічого столика.) Запроси її, хай увійде. (Стишує голос.) Зрозуміла?

      Флорентина виходить. Маркіза з болісною ґримасою вмощується в подушках трохи вище. До кімнати входить скромна, гладенько зачесана дівчина. Виглядає вона трохи старшою, ніж на фото в паспорті, – можливо, від утоми. Дівчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримає дорожню торбу.

      Песик зривається на гавкіт і зістрибує з ліжка. Дівчина стоїть розгублена. Маркіза легко всміхається крізь ґримасу болю.

      Маркіза: Не бійся, він не кусається. (Песик, обнюхавши дівчину, з тихим гарчанням повертається на ліжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвід. О цій порі, влітку, в клініці залишився хіба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Підійди-но ближче. Чому ти з торбою?

      Мілена: Це мої особисті речі.

      Маркіза: А чому вони з тобою?

      Мілена трохи ніяковіє.

      Маркіза: Ах, розумію. Бідолашна дитина, тобі нема де їх залишити.

      Мілена червоніє.

      Маркіза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слід було лишити у передпокої. (Бачачи вагання дівчини, додає.) Дитино моя… в моєму домі прислуга не краде.

      Мілена (виправдовуючись, показує на свій паспорт, що лежить на нічному столику): Я хотіла його забрати. Сховати в торбу, бо інакше, боюсь, забуду.

      Маркіза віддає паспорт. Дівчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркіза задоволено всміхається сама до себе і натискає кнопку дзвінка. Входить