Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

неї! Перші два місяці я все ще сподівався, що мого друзяку попустить і він передумає. Втім, Ед, як з’ясувалося, був налаштований серйозно, оскільки не просто запросив мене на весілля, а попрохав бути його best man’ом, тобто по-нашому – старшим дружбою. На жаль, мій товариш навіть не підозрював тоді, що вранці наступного дня після гуляння мені доведеться поспіхом вилітати до Стокгольма. Слід також узяти до уваги, що напередодні мені вирвали кутній зуб, завдяки чому моя права щока скидалася на німецький дирижабль, готовий до зльоту. Й узагалі: тієї осені життя за смаком нагадувало скислий компот, через що я надумав покинути аспірантуру в Швеції, бо вона вже мені, як ото кажуть, у печінках сиділа… Тож ви розумієте: в день весілля свого друга я був повністю деморалізований. А потім іще Ян, отой чувак, який через вісім із половиною місяців попреться за мною на край світу та зажене наш джип у дюни дорогою до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі.

* * *

      Насправді першим дзвіночком, що сповістив про майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод із мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я також) не надав жодного значення (через що частину нижчевикладених подій записано зі спогадів Еда).

Отож, літо 1992-го (а, може, 1993-го, я ще малим був, не пам’ятаю), Рівне, Україна.

      У дитинстві я був незвичайною дитиною. Не вундеркіндом і не надзвичайною, а просто незвичайною. У той час, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли про професії шоферів бензовозів або пожежників. Рідше – лікарів чи артистів. Це вже потім вони дізнавалися, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я ж про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що, коли виросту, не буду ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою.

      Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й полягала моя незвичайність.

      Я довідався про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе просто необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга виглядала старою й потертою (будьте певні: справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) та розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повні три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших умовах. Книга мала назву: «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», а тому подобалася мені ще більше.

      Потому надійшла «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі,[7] Умберто Нобіле,[8]

7

Роберт Пірі (1856–1920) – американський дослідник півночі, 1909 року першим досяг Північного полюса.

8

Умберто Нобіле (1885–1978) – італійський конструктор, будівник дирижаблів, дослідник Арктики. Організатор і керівник полярної експедиції (1928), яка мала на меті досягти Північного полюса на дирижаблі «Італія». На зворотному шляху дирижабль, який укрило льодом, розбився.