Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

зітхнув й обійняв її, не приховуючи намірів.

      – Гей, – прошепотіла вона, – ти приймав еліксири…

      – Ну то й що?

      – Нічого, – захихотіла вона, наче підліток, притуляючись до нього, вигинаючись і підіймаючись, аби полегшити знімання сорочки.

      Захоплення її наготою, як завжди, із тремтінням стекло йому по спині, засвербіло у пальцях, що торкалися її шкіри. Він торкнувся губами її грудей, круглих і невеликих, із сосками настільки блідими, що виявлялися вони виключно формою. Він уплів пальці їй у волосся, що пахло бузком і аґрусом.

      Вона піддалася його пестощам, муркаючи, наче кицька, тручи зігнутим коліном об його стегно.

      Скоро виявилося, що – як завжди – він переоцінив свою витривалість щодо відьмацьких еліксирів, забув про їхній шкідливий вплив на організм. «А може, це не еліксири, – подумав він, – може, це втома від битви, ризику, загрози й смерті? Втома, на яку я вже за звичкою не звертаю уваги? Але мій організм, хоча й штучно підправлений, не піддається звиканню. Я реагую природно. От тільки тоді, коли в тому немає потреби. Зараза».

      Але Йеннефер – як завжди – не дозволила собі перейматися такими дрібницями. Він відчув, як вона торкається його, почув, як бурмоче біля самого його вуха. Як звичайно, він мимоволі задумався над космічною кількістю інших оказій, за яких вона вдавалася до цього дуже практичного закляття.

      А потім він перестав задумуватися.

      Як звичайно, було незвичайно.

      Він дивився на її губи, на кутик, що тремтів у мимовільній посмішці. Він добре знав ту посмішку, завжди здавалася вона йому більше посмішкою тріумфу, а не щастя. Ніколи не запитував у неї про те. Знав, що вона не відповість.

      Чорна постільга, що сиділа на оленячих рогах, стріпнула крилами, клацнула кривим дзьобом. Йеннефер відвернула голову й зітхнула. Дуже сумно.

      – Йен?

      – Нічого, Ґеральте, – поцілувала вона його. – Нічого.

      Каганець горів легеньким вогником. У стіні шурхотіла миша, а короїд у комоді тихо, мірно й одноманітно потріскував.

      – Йен?

      – М-м?

      – Їдьмо звідси. Я погано тут почуваюся. Це місто фатально діє на мене.

      Вона повернулася набік, провела долонею по його щоці, відгортаючи волосся, проїхалася пальцями нижче, торкнулася згрубілих шрамів, що позначали бік шиї.

      – Ти знаєш, що означає назва цього міста? Айдд Ґинвайль?

      – Ні. Це з мови ельфів?

      – Так. Означає «крихта льоду».

      – Дивно не пасує до цієї паршивої діри.

      – Серед ельфів, – шепотіла задумливо чародійка, – ходить легенда про Королеву Зими, яка під час завірюхи їздить краєм у санях, запряжених білими кіньми. Їдучи, королева сіє навколо тверді, гострі, маленькі крихти льоду, й біда тому, кому така крихта потрапить в око чи в серце. Цей хтось – пропав. Уже ніщо не зуміє його втішити, все, що не матиме білизни снігу, буде для нього мерзотним, бридким і огидним. Не зазнає він спокою, кине все й рушить за Королевою, за своїм маренням і коханням. Звичайно, він ніколи не знайде її і загине з туги. Кажуть, що тут, на тому місці, у прадавні