Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

Чародійка потягнулася по черговий флакон із чималої батареї, що стояла на столі, вийняла з нього корок. У кімнаті запахло бузком і аґрусом. – От бачиш. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака, ти аж ніяк не маєш лазити нетрями. Знаєш, Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.

      Ґеральт, як завжди, скривився при згадці про Істредда. Захоплення Йеннефер геніальністю Істредда починало його щиро дратувати. Навіть якщо Істредд і мав рацію.

      – Істредд має рацію, – продовжувала Йеннефер, втираючи щось, що пахло бузком і аґрусом, у щоки та повіки. – Подивись сам: псевдощури в каналах і підвалах, зойгли на смітниках, клопарди в брудних ровах і стоках та жмії у млинарських ставках. Це майже симбіоз, тобі так не здається?

      «І гулі на цвинтарях, що жеруть небіжчиків назавтра після поховання, – подумав він, змиваючи із себе мило. – Повний симбіоз».

      – Так. – Чародійка відсунула флакони та баночки. – У містах також можна знайти зайняття для відьмака. Думаю, що колись ти таки осядеш назавжди у якомусь місті, Ґеральте.

      «Скоріше мене дідько візьме», – подумав він. Але не сказав того вголос. Якщо заперечувати Йеннефер, як він знав, це неминуче призведе до сварки, а сварка із Йеннефер не була безпечною справою.

      – Ти скінчив, Ґеральте?

      – Так.

      – Вийди з діжки.

      Не встаючи, Йеннефер недбало махнула рукою і вимовила закляття. Вода з балії разом із усією розлитою на підлозі й тією, що все ще стікала з Ґеральта, із шумом зібралася у напівпрозору кулю і зі свистом вилетіла у вікно. Він почув голосний плескіт.

      – А бодай би вас зараза, сучі сини! – пролунав знизу сердитий крик. – Не маєте куди помиї виливати? А бодай би вас живцем зжерло, бодай би показило вас, бодай би ви повиздихали!

      Чародійка зачинила вікно.

      – Най його, Йеннефер, – захихотів відьмак. – Ти ж могла кинути воду кудись подалі.

      – Могла, – пробурмотіла вона. – Але не хотілося мені.

      Вона взяла каганець зі столу й підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи у русі тіло, робила її не по-земному чарівною. «Більше, ніж якби вона була голою», – подумав він.

      – Я хочу тебе оглянути, – сказала вона. – Зойгл міг тебе подряпати.

      – Не подряпав. Я б відчув.

      – Під еліксиром? Не сміши мене. Під еліксиром ти б не відчув і відкритого перелому, поки кістка не почала б чіплятися за живопліт. А на зойглі могло бути все, у тому числі правець чи трупна отрута. У разі чого ще є час на протидію. Повернися.

      Він відчув на тілі м’яке тепло вогника від каганця, миттєвий дотик її волосся.

      – Наче все добре, – сказала вона. – Ляж, поки еліксири не звалили тебе з ніг. Ті мішанки можуть бути диявольськи небезпечні. Потроху вбиваєш себе ними.

      – Я мушу вживати їх перед битвою.

      Йеннефер не відповіла. Знову всілася перед дзеркалом, поволі розчісуючи чорні, кучеряві, лискучі локони. Завжди розчісувала волосся, перш