Листи до полковника. Яна Дубинянская

вінок, – захихотів Горобець.

      Дилда й Марісабель разом шикнули, а Відкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.

      Стар знизав тренованими плечима:

      – Я, начебто, всім розповідав. Гаразд, може хто не знає… По-моєму, непогана ідея. В учительській кажуть, що Єва бозна-скільки не була у Зрізі, тож думаю, буде в тему подарувати їй путівку на два тижні, щоб відразу після іспитів. Наш у неї останній, я дізнавався в учительській. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервіз чи там що. Кого не запитував, усі згодні. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…

      Він обвів притихлу курилку поглядом з висоти своїх метра дев’яносто трьох, знову непомітно ковтнув і додав:

      – Зрештою, їй сорок. Не щодня таке.

      Тиша під східцями стала щільною, ніби клуби солодкуватого диму.

      Бейсик відверто кайфував.

      – Якщо я правильно оцінюю ситуацію, – нарешті спромігся він, торкнувшись дамської сигарети за лапатим вухом, – серед нас є дуж-же малоінформовані особистості. Кажу ще раз для цих деяких: як стало відомо вчора після обіду…

      – Шухер, – повідомив Лисий.

* * *

      – Сідайте, пані Роверта.

      – Анчарова, – автоматично виправила вона.

      – Так, звичайно, – без посмішки погодився співробітник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаївна. Сідайте.

      Він був у цивільному. Втім, він і справді був цивільним: невійськовий характер деяких спецслужб – одне із досягнень демократії. Сірий костюм із жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, і невиразне кабінетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловіком вона розмовляла минулого разу – чи з іншим, подібним?

      – Вас запросили, щоб поставити кілька запитань. Але спочатку прийміть наші співчуття, Єво Миколаївно.

      Вона прийняла, опустивши повіки. Цього достатньо. Далі.

      На столі перед цивілом, крім комп’ютера, телефона й розкиданих стосів паперу, стояла тезелітова фігурка дракона із серії «На пам’ять про Зріз» і фотографія в рамці з того ж матеріалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на ній зображений – а цікаво. Цікаво Еві було й минулого разу, і дракона вона запам’ятала: отже, стіл той самий. Але, можливо, співробітники сидять за ним по черзі?

      – Крім того, я від імені нашої установи хочу вибачитися перед вами, – мовив він, й Ева підвела голову. – За допущений витік інформації. Повірте, ми цього не хотіли, Єво Миколаївно.

      Звичайно, вона не збиралася нічого доводити, протестувати, йти на конфлікт. Хотіла знову прикрити очі: кажіть далі й пошвидше. Іронічний сміх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна підказка з першої парти, майже без поруху губ. Але цивіл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школі.

      – Ми не хотіли, – з притиском мовив він. – Може, кави?

      Ева відмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.

      – А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речі, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й відповідальною.

      – Переконали, – вона