Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?. Вікторія Горбунова

– віршиком, чемністю, прибраним ліжком, покірним питтям гірких пігулок… Чи може вона відчути свою цінність? Навряд чи. З самооцінкою в неї, можливо, буде все гаразд, адже не кожна дитина знає і вміє стільки, скільки вона, а от з самоцінністю і самосприйняттям – проблеми. Я попросила батьків поміркувати над тим, що буде з їхньою ідеальною дочкою в майбутньому, коли вона не впорається з чимось або не отримає найвищих балів за щось? Що буде, якщо хтось надасть перевагу не їй? Що трапиться, якщо вона не отримає кращу роботу, не стане лікарем, юристом, менеджером року? З чим вона стикнеться, якщо всі її зусилля не матимуть очікуваного результату?

      Про Марічку, взагалі-то, я дізналася від бабусі, яка і розказала мені історію про те, як їй чи не тиждень забороняли спілкуватися з онукою, та пожалілась, що її хвилює тривожність маленької, те, як вона переживає перед усіма концертами, відкритими заняттями. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, чому маленька переймається тим, як подарувати їй чи дідусю власноруч виліплений чи намальований подарунок. Усе сумно й просто: вона не відчуває себе цінною, бо її цінність залежить від того, чи відповідає вона, її вчинки та вироби очікуванням дорослих.

      А тепер про найскладніше: як цінувати дітей та одне одного? Це мистецтво, яке дуже легко розвивається та переймається. Підкреслюйте досягнення, вказуйте на добрі вчинки, дякуйте за турботу та ніжність, радійте усмішкам, доторкам, спільно проведеному часу, грі; а ще – цінуйте зусилля і наміри, а не результат. Дайте зрозуміти і відчути дитині, що ви любите її не тому, що вона робить щось хороше (це ви, звісно, також цінуєте, вдячні і горді), а просто тому, що вона ваша дитина і є у вашому житті. Виявляйте свою любов завжди, а не за якоюсь хитромудрою методикою – і усе вдасться. Ну і, звісно, покарання має існувати для того, щоб допомогти виправити помилку, а зовсім не для того, щоб дитина почувалася покараною та нелюбленою.

      Любити незручною та вередливою

      Теодор – хлопчик-ураган, хлопчик-катастрофа, хлопчик-вибух, хлопчик – велика шкода. Він – Петрик П’яточкин помножений на сто. Чи не всі зламані іграшки, подерті книжки, перекинута постіль і биті тарілки його справа. Кожен малюк у групі знає, що таке попасти Тео під гарячу руку. Декількох дітей батьки просто перевели в інші групи та навіть у інший дитсадок – від Тео подалі. Виховательки тихо, але неприховано радіють, коли на цю дитину нападає якийсь вірус і вона бодай на тиждень не влаштовує в групі рейвах.

      Для мами ж синові хвороби – суцільний жах. Здоровий – він у садку, і це хоч якийсь порятунок проміжками від вихідних до свят. До того ж здорового у вихідні його можна відправити гуляти у двір, завезти до бабусі або до сестри, у якої свій будинок і власних ураганів двійко. Тео ж, у якого температура або щось болить, – це катастрофа, помножена на два. Жодні процедури не відбуваються без крику та пручань. Звичайний аналіз крові з пальчика останнього разу призвів до битих пробірок, спроб утримати дитину з боку кількох медсестер