Переможець завжди самотнiй. Пауло Коельйо

(«Бюджет має бути шаленим!»), спочатку просили дуже високу платню, але потім погоджувалися, що взяти участь у такому проекті буде вельми корисним для кар’єри кожного з них. Морін так загорілася своїм задумом, що її ентузіазм, здавалося, відчиняв перед нею всі двері. Тепер їй залишалося зробити останній, проте найважливіший і вирішальний крок. Адже для письменника чи музиканта не досить створити якийсь високоякісний твір. Він повинен іще домогтися, щоб результат його великих зусиль не покривався пліснявою, лежачи на полиці або в шухляді.

      Треба, щоб він вийшов на світло дня!

      Вона надіслала копію свого фільму лише одній людині, Джавіцу Вайлду. Спробувала задіяти всі свої зв’язки. Терпіла глузи, приниження, проте це її не зупинило. Її нехтували, але вона не втрачала мужності. Їй грубіянили, її висміювали, виганяли з кабінетів, проте вона не втрачала віри, адже вклала у своє творіння всю себе, кожну краплю своєї крові. І так тривало, поки на сцену не вийшов її колишній коханець і Джавіц Вайлд не призначив їй ділове побачення.

      І ось вона сидить у цьому павільйоні, дивиться на нього й наперед утішається їхньою розмовою, яка відбудеться через два дні. Несподівано вона бачить, що його тіло застигає, а погляд стає невидющим. Один із його друзів озирається, потім його погляд ковзає в обидва боки, й він засовує руку під піджак. Другий хапає мобільний телефон і починає істерично натискати на кнопки.

      Невже щось із ним сталося? Та ні, не може такого бути. Люди, що сидять найближче до нього, і далі розмовляють, п’ють, утішаються ще одним фестивальним днем, святковою атмосферою, сонцем і гарними жінками.

      Один із тих двох намагається підвести Джавіца й допомогти йому йти, але той, схоже, йти неспроможний. Навряд чи з ним щось серйозне. Може, забагато випив. Утома. Стрес.

      Не може такого бути, щоб із ним щось сталося. Вона прилетіла в таку далеч, вона була так близько від нього і…

      Десь іздалеку наближається виття сирени. Мабуть, поліція розчищає вічно запруджену дорогу для якоїсь дуже великої цяці.

      Один із двох чоловіків кладе руку Джавіца собі на плече й несе його до дверей. Сирена виє все ближче. Другий чоловік, і далі тримаючи руку під піджаком, крутить головою на всі боки. В якусь мить їхні погляди зустрічаються.

      Джавіца тягнуть до виходу. Морін запитує себе, як такий тендітний на вигляд чоловік може без видимих зусиль нести таку велику тушу.

      Виття сирени затихає якраз біля входу до павільйону. У цю мить Джавіц уже зник з одним зі своїх друзів, але другий чоловік іде прямо до неї, усе ще тримаючи руку під піджаком.

      – Що сталося? – запитує вона переляканим голосом. Бо керуючи акторами довгі роки, вона знає, що таке наче витесане з каменю обличчя, яке вона зараз бачить перед собою, як правило, належить професійним убивцям.

      – Тобі відомо, що сталося, – відповідає їй чоловік із натяком у голосі, який вона не може зрозуміти.

      – Я бачила, йому стало зле… Але що з ним?

      Чоловік