Переможець завжди самотнiй. Пауло Коельйо

вигадку попів. Але обітницю все ж таки склав і не ризикнув би її порушити. Він попросив святу Магдалину, щоб вона взяла його під свою опіку, щоб допомогла йому досягти мети, яку він перед собою поставив, без необхідності йти на великі жертви. І пообіцяв їй ікону в золотій оправі, яку замовить дуже відомому іконописцю, що живе в одному з новосибірських монастирів, коли для нього все закінчиться й він зможе повернутися на батьківщину.

      О третій годині ранку в барі готелю «Мартінес» пахне димом від сигар і потом. І хоч Джиммі вже закінчив грати на фортепіано (той самий Джиммі, в якого на одній нозі черевик одного кольору, а на другій – іншого), а барменша видається дуже стомленою, люди, які зібралися біля бару, не хочуть розходитися. Для них важливо залишитися в холі ще бодай на годину, на всю ніч, дочекатися, поки що-небудь станеться!

      Адже минули вже чотири дні від початку кінофестивалю в Канні, а досі нічого цікавого не відбулося. Люди, що сидять за різними столами, думають про одне й те саме. Про можливість зустрітися з тими, хто перебуває при владі. Вродливі жінки чекають, що з’явиться продюсер, якому вони сподобаються, і дасть їм важливу роль у своєму наступному фільмі. Актори гомонять між собою, вдаючи, ніби всі ці торжества їх мало цікавлять, але не відривають погляду від дверей.

      Хтось неодмінно прийде.

      Не може такого бути, щоб ніхто не прийшов. Нові кінорежисери з новими ідеями в голові, зі знятими під час навчання в університеті відеофільмами, начитавшись усіляких дисертацій на тему фотографування та фільмування подорожей, жили надією, що доля нарешті їм усміхнеться; хтось із впливових учасників свята замовить собі окремий стіл, попросить принести каву, закурить сигару і, стомившись щоразу бачити на цьому фестивалі одне й те саме, захоче поставити щось нове й незвичне.

      Яка наївність!

      Якби справді їм випала подібна нагода, то останнім, що хотіла б почути така впливова особа, був би «новий проект, якого досі ніхто ніколи не здійснював». Але розпач має властивість обманювати зневіреного. Люди впливові, які заходять сюди вряди-годи, обдаровують цю публіку лише побіжним поглядом і підіймаються у свої номери. Їх ніщо не турбує. Вони знають, що їм немає чого боятися. Суперклас не прощає зрад, і всі знають свої межі – вони ніколи не стануть топтатися по головах інших, попри те що розповідають легенди. З іншого боку, якщо комусь і пощастить зробити важливе або несподіване відкриття – не має значення, чи то у світі кіно, чи то у світі музики або моди, – він зробить його в процесі своєї професійної діяльності, а не в барі готелю.

      Суперклас нині кохається з дівчиною, якій пощастило проникнути на фестиваль і яка на все готова. Стирає макіяж і дивиться на зморшки, думаючи, що час уже зробити собі кілька нових пластичних операцій. Перечитує в Інтернеті всі оголошення, які було зроблено протягом дня. Ковтає неодмінні снодійні пігулки і п’є чай, який обіцяє схуднення без надмірних зусиль. Складає список бажаних добавок до кави, яку йому принесуть завтра вранці в номер, і