Війна світів. Невидимець (збірник). Герберт Уеллс

земля в їхній владі?

      – Далеко звідси до Санбері? – повторив я запитання.

      – Тільки сьогодні я служив обідню…

      – Обставини змінилися, – спокійно відповів я. – Не впадайте у відчай. Ще є надія.

      – Надія!

      – Так, надія, попри весь цей жах!

      Я виклав йому свою думку щодо нашого теперішнього становища. Спершу він слухав з цікавістю, але потім збайдужів і відвернувся.

      – Це початок кінця, – урвав він мене. – Це кінець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори і скелі впасти на них…

      Його слова підтвердили мою здогадку. Зібравшись на думці, я підвівся і поклав руку йому на плече.

      – Ви ж чоловік, – сказав я. – Ви просто втратили голову. Віра перевіряється тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скільки разів в історії людства бували землетруси, потопи, війни і виверження вулканів. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.

      – Як нам врятуватися? – раптом запитав він. – Вони невразливі, вони безжальні…

      – Що сильніші вони, то розумнішими й обережнішими мусимо бути ми, – відповів я. – До речі, одного з них убили три години тому.

      – Убили? – вигукнув він. – Хіба можна вбити вісника Божого?

      – Я бачив це, – вів я далі. – Просто ми з вами потрапили в самий центр подій, от і все.

      – Що це в небі? – спитав він.

      Я пояснив, що це сигнали геліографа і що вони означають, що люди поспішають нам на допомогу.

      – Ми перебуваємо в самій гущі подій, хоча навкруги все спокійно. Наближається гроза. Ось там, здається, марсіани, а в напрямі до Лондона, там, де пагорби Річмондом і Кінгстона, під прикриттям дерев риють траншеї і встановлюють гармати. Марсіани, ймовірно, підуть по цій дорозі.

      Він схопився і жестом зупинив мене.

      – Слухайте! – сказав він.

      Від далеких пагорбів за річкою долинав гул гармат і якийсь страшний крик. Потім запала тиша. Жук перелетів через огорожу. На заході димом затягувало Вейбридж і Шеппертон. У небі блищав місяць.

      – Нам треба йти цією стежкою на північ, – сказав я.

      Розділ XIV

      У Лондоні

      Коли у Вокінгу впав циліндр, мій молодший кузен перебував у Лондоні. Він був студентом-медиком і готувався до іспиту; до суботи він нічого не чув про прибуття марсіан. Ранкові суботні газети на додаток до довгих спеціальних статей про Марс і про життя на ньому надрукували досить туманне стисле повідомлення. Повідомлялося, що марсіани, налякані наближенням натовпу, вбили кількох людей за допомогою якоїсь скорострільної гармати. Телеграма закінчувалася так: «Марсіани, хоча і здаються грізними, не вилазили з ями, в яку впав їх снаряд, і, очевидно, не можуть цього зробити. Ймовірно, це викликано більшою силою земного тяжіння». На перших сторінках це особливо підкреслювалося.

      Звичайно, всі студенти, які готувалися до іспиту з біології в університеті, куди вирушив того дня й мій кузен, дуже зацікавилися повідомленням, але на вулицях не спостерігалося особливого пожвавлення.

      Вечірні газети вийшли