Маг. Джон Фаулз

був ні в сих ні в тих.

      – Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, – пояснила Марґарет.

      – Не дозволю собі нічого поганого, – пообіцяв я.

      Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.

      – То ми умовилися. Ти мене зрозумів?

      – Цілком.

      Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:

      – Хто там?

      – Минуло двадцять хвилин.

      Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.

      – Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! – гукнув я через двері.

      – Хто? Меґґі?

      – Вона каже, що не хоче сварок і бійок.

      – Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.

      – Я знаю.

      – Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. – На мить замовкнувши, Алісон додала: – По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.

      – Що ти хочеш цим сказати?

      – Почекай хвилинку.

      Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.

      Вона злегка прискалилася, закусивши губу.

      – Як я тобі?

      – Ти королева балу, – збентежившись від її невідривного погляду, відповів я. – Зійдемо вниз?

      – А може, ще краплинку наллєш?

      Я налив більш ніж краплю. Дивлячись, як віскі струменить у склянку, вона проказала:

      – Не знаю, чому мені страшно. Чому мені страшно?

      – Кого ти боїшся?

      – Не знаю. Мабуть, Меґґі. Хлопців. Моїх любих забіякуватих земляків.

      – Ти про той скандал?

      – Боже мій! Дурнуватий випадок. На вечірці був милий хлопець з Ізраїлю, ми тільки цілувалися. Ото й усе. Ну а Чарлі нашептав Пітові, вони вдвох учинили бучу і… Господи. Знаєш, як воно буває з отими «справжніми мужчинами».

      Внизу я на якийсь час опинився осторонь Алісон. Її оточив цілий гурт. Я приніс спиртного й передав їй чарку через чиєсь плече, коли мова йшла про Канн, Колліур і Валенсію. У сусідній кімнаті зазвучала джазова музика, і я зазирнув туди з порога. За темними постатями танцюристів у вікні видніли присмеркові дерева на тлі блідо-бурштинового неба. Я гостро відчував, які чужі мені всі ці люди на забаві. Із кутка кімнати мені несміло й штучно усміхалася з-під окулярів короткозора дівчина з невиразним м’яким обличчям – одне з тих сентиментально-інтелектуальних створінь, яким на роду написано стати здобиччю й жертвою тупого негідника. Вона стояла самотою, і я здогадався, що це і є та мила англієчка, яку Марґарет мені ладила. Губи намазюкані надто вже яскравою помадою; такими дівчатами хіба що плоти городити. Сахнувшись